Зворотня сторона Демонології

Ми влаштувалися на зручних сидіннях, і маршрутка рушила в далеку путь. Сутеніло. На фоні готично-темного небозводу, що виднівся з вікна, профіль Гаела виділявся, як розкішний витвір епохи рококо. Мене давно вже хвилювало питання, як чинять демони зі своїми ЗБ, і може би дізнатись… Але, це ми що, вже приїхали? Відпрацьованим рухом Гаел допоміг мені вибратися з екіпажа, я огледілася… і нічого не зрозуміла.

- Ну, і що ми робимо під стінами Стародівочого монастиря? Це ж твоя парафія, ні? Хочеш влаштувати мені показовий виступ?

- Ой, хочу, не повіриш.

Він відчинив якісь невисокі двері, там - темний прохід під аркою, а далі маленький дворик і ще двері, за якими сходи, що вели вниз.

- Яка конспірація! Може тут іще й рентген з металдетектором?

- Був металдетектор, так його звільнили за недостойний установи стиль поведінки та пиятику.

- Ого, строго у вас.

Нарешті, сходи закінчилися, і почалися двоє охоронців, загорнуті у туніки з плямистої тканини хакі.

Охоронці поводилися коректно, навіть більш ніж. До Гаела вони поставилися з очевидною повагою, запопадливо відчинивши перед нами важкі залізні двері, на мене ж впав лише ліниво-зацікавлений погляд, як то на чергову дебютантку весняно-літнього сезону, чи то пак, на чергову… мм, як не образливо, але так, напевне і виглядало, фаворитку сонцесяйного голови муніципалітету Манівців. Кумедно, але я ж з самого початку взяла на себе роль шкандальної стажерки, так що все йде по плану, треба лише прокурора хорошого знайти… Е, стоп, дорогенька, ну і чого це тебе так зачепило? Добрий дядя Гаел не дасть злим людям позбиткуватися над його маленькою товаришкою, правда ж? Так що спокійно.

Чудова практика з самонавіювання, але що толку? При вигляді приміщення, в якому ми опинилися, я мимоволі втратила такий чудовий орієнтир у морі злиднів, як душевна рівновага. Тут було кілька кімнат, зі стінами, забарвленими у приємні для ока, заспокійливі червоно-чорні контрасти, всюди щось світилося, мигтіло і блимало; під стелею клубочилися димові спец. ефекти, перекреслені об’ємними променями ліхтарів. Від пульсоподібного ритму тутешньої музики радісно двигтіла основа черепа, ніжно поскрібував нюхові рецептори солодкуватий дим. Народу було напаковано, як тюльки в діжці, та уявіть собі вульгарно вбрану, переважно нетверезу, тюльку, яка б активно і дуже близько комунікувала, знаходячись у постійному броунівському русі

- Ш-шо це? - тільки й змогла проказати я.

- Вечорниці, - повідомив Гаел, - ходімо дістанемо чогось випити.

…ХVІІІ…

Наступні півтори години ми з Гаелом, як то кажуть, активно відпочивали. Себто, займалися пиятикою і просто дуріли при музичному супроводі. Щось таке, видно, було в тому солодкуватому диму, від чого дах зі скрипом рушив з нагрітого місця (мені потім сказали, що то був церковний ладан, якраз відповідний стимулятор для шабашу). А може, я просто чимось обпилася, чи й не яке для мене нововведення. Але ефект був досить цікавий: музика, яку я не надто оцінила з самого початку, тепер просто вимагала моєї участі у всенародних ритуальних гоцалках. Гаел швидко помітив нездоровий блиск в моїх очах і галанто запропонував трохи пострибати з метою показати присутнім кілька екзотичних манівцівських прийомів у стилі “перекотикамінь” з високим підніманням гомілки. Досить скоро ми вибороли собі чималенький життєвий простір серед тюлечної плазми і, щасливі своєю перемогою над ентропією, поновили запас палива і рушили в обхід залу.

Гаел мав хитрий намір познайомити мене з елітою місцевого діаспорського осередку. Перше ми натрапили на одного парадигматичного пана, якого в миру звали Першоквітень, певно через його любов до злих жартів. Він був знаний науковець і часто влаштовував симпозіуми з питань боротьби з Забороненими Бажаннями, під кодовою назвою “Тотем”. Ці зустрічі набули досить скандального забарвлення після того, як пан Квітень сказав, що “ми тут, знаєте, людей роздягаємо” і явився на зібрання в одних мештах, хоча потім йому запропонували все таки одягти капелюха, як символ його належності до дієздатної еліти.

Далі ми зустріли пана Бутербродського, відомого столичного денді. Не знаю, чи то прізвище у нього таке, що він може знаходитися у спорідненості з власниками Мак-Бутербродальдса, чи прізвисько - схоже, що дядько таки полюбляє бутерброди, та й інші наїдки, судячи з його непересічних габаритів. Я смикнула Гаела за рукав:

- Це що, і є він - е-е, Бегемот?

- Тихо ти! - перелякався Гаел, - хто ж так розкидається справжніми іменами? Це дуже неввічливо, крім того…

- Слухай, це ж і у тебе має бути…

- І у тебе, не переживай.

- Але ж я навіть не в курсі!

- Нічого, дізнаєшся колись. Повір, це зовсім не приносить відразу ж щастя, здоров’я і успіхів в особистому житті.