Зворотня сторона Демонології

- То й що, Вік-Торг, - звернувся лисий і носатий Ліон до того цікавого чоловіка, - хіба ж це вперше?

- Ну, звикати до такої ганьби? Соромно. До рук тепер брати не хочеться.

- Х-хе. А як же інакше? Знаєш якийсь інший спосіб? То навчи.

- Чого ж, ідеш до банку, там надають таку послугу. Все тобі зроблять. Ти тільки спостерігаєш.

Тут мене розібрав істеричний сміх. Уявила собі ситуацію: ідеш до банку, кажеш, мовляв, проблеми з посередником… Та не все так просто.

- Ну, Вік-Торг, і скільки ж тепер дають?

“Скільки б не давали…”-промайнула думка.

- Ну, ось в таких межах, - він поставив долоні одну навпроти одної, - від чотирьох до п’яти.

“Ну й розміри! - зауважила я, - прямо кінг-сайз.”

- І, звичайно, коливається.

“Коливається? Господи, це ще що таке за фізіологічна несподіванка?”

- М-да, Ліоне, - зітхнув невдаха Вік-Торг, - одна тепер надія, може закордон виручить.

“Може, - не могла я не погодитись, - тепер, кажуть, дозволили імпорт препарату казкової ефективності “сивка-бурка”.

- Ні, Вік-Торг, після смерті Великого Банкіра, залишається тільки МІФ. А в короля сумніви стосовно цього.

Міф. Значить що, не допомагає “сивка-бурка”? Ні, стоп. Не міф. МІФ. Міжнародний Інвестиційний Фонд. Он вони про що! Курс валюти, тобто, впав, а не… Що, тепер аж п’ять угриків за дуляр? Дійсно образливо.

Тепер, коли проблема ближнього втратила дух життєвого трагізму, моя власна проблема повернулася до мене у всій своїй красі.

- Бішопе, тут якесь погане морозиво. Здається, перебір з ванільним наповнювачем. Чи на холоді перетримали. Ходімо звідси.

- Добре-добре, - знов ця його дурнувата звичка, - Більше не хочеш?

- Хочу, звичайно. Але я дуже сумніваюся у вашій спроможності вповільнити мою забаганку.

І - іронічний погляд зверху вниз (я спеціально підвелася з-за столу для ліпшого ефекту). Він спалахнув, але нічого не сказав. Що, комплекс провини? Ну-ну, карайся, мучся, та не кайся.

Бішоп наздогнав мене в дверях забігайлівки. Тут на мене чекало неймовірне відкриття. Пан Теодор обережно притримав мене за плече.

- Чекай хвилинку. Я хотів перевірити одну річ. О, і справді.

- Що?!

- Тінь. Дивися, - він показав рукою додолу.

Ми стояли поряд на порозі кафе так, що світло падало з-за спини. Тінь Бішопа чітко виділилася у гаммі світлотіні подвір’я. Моєї ж не було. Взагалі ніде. Немов світло просто проходило наскрізь, не затримуючись.

- Це відбувається із суккубами, коли “пальне” закінчується.

Він відступив від мене на крок.

- Ніяких незвичайних відчуттів?

- Та ні, наче. Тільки якось моторошно. Ви маєте на увазі, мені тепер треба…

- Ага, приступити до виконання прямих обов’язків.

- А то?

- А то - капець, моя мила. Не знаю я, що далі, як там, у вас, демонів, із душею, чи там - таке, подібне. Але не бійся, інстинкт самозбереження у вас розвинений у повній мірі, знатимеш, що робити. Відчуєш іще.

І таки відчула. Та не відразу, на Бішопове щастя.

… ХХI…

Зранку я прокинулася від усвідомлення оригінального відчуття того, що мені терміново треба чоловіка. Дикий ГоН, значить. Ну, якщо вчора було погано, то, як кажуть, краще б я вчора вмер.

Серце калатало подібно до військової канонади, “і залпи тисячі орудій злились в один протяжний вой”. Ну, правда, я ще не вила, але була досить близька до такого ефектного вияву екстремальних емоцій. Чи то до того ванільного морозива афродизіаку підлили, чи так виявляється мій надзвичайний інстинкт самозбереження? Світу білого не бачачи, я пошкандибала, не в снопи, а до ванни, глянути в свої нещасні очі. З дзеркала на мене дивилася невідома науці інфернальна твар, обличчя спотворене диким первісним голодом. Природа ж, як відомо, не терпить пустоти.

Від печії, що пульсувала - відомо, де, тьмарилося в голові. Я трохи пострибала на правій нозі - наче попустило. Тоді, надихнута несподіваним успіхом, я почала гасати вниз-вверх по сходах, при цьому зберігаючи правильний ритм дихання, наспівувала “Завійтесь багаттями, синії ночі!”, пісеньку, що стала лейтмотивом Вам-не-дамської конференції повій-стахановок. Раджу всім можливим товаришам по нещастю: сходи - це чудові ліки, особливо, якщо комбінувати швидкі стрибки на одній нозі і повільні - через сходинку. Аби мене тільки ніхто не бачив! Ну і звичайно, явився Бішоп.

- Делі, що ти робиш?

- Су-у-блі-му-у-у-ю… бу-уло б щоб у сві-іті бі-ільше робо-очих, трудя-ящих, колго-оспників, і-інтеліге-ентів, мущи-ин всяких рі-ізних і на-авіть студе-ентів…

- І довго ти так збираєшся… гм… самовдовільнятися?

- Вміючи, довго. Бли-зиться ера круто-ого кінця… ми пе-еред клієнтом не зро-оним лиця…

Я безсило опустилася на сходи, захекавшись швидше, ніж вдалося чогось досягти. Гормональний стрес не минувся. Я закрила руками обличчя і тихенько заскиглила. Пан Теодор, здається, розгубився і, вагаючись, підійшов ближче. Краще б він цього не робив: я миттєво підхопилася на ноги з неземною пристрастю в очах.

- Теодоре, ти що тут робиш? А ну, негайно, евакуюватися!

Бішоп завбачливо сховався за спиною Мадам Мадлен.

- Медді, що мені робити? - із відчаєм в голосі, простогнала я.