11/22/63

Наступна автобусна зупинка знайшлася за півквартала. Три чорні й дві білі жінки та чоловік латиноамериканець чекали біля стовпчика, расова суміш настільки збалансована, що хоч зараз на кастинг у «Закон і порядок. Відділ жертв»[664]. Ми приєднались до їхнього гурту. Я сів на лаві під козирком поряд із шостою жінкою, леді афро-американкою, чиї грандіозні пропорції було запаковано у білу уніформу з віскозного штапелю, яка буквально волала: доморядниця в будинку заможних білих. На грудях у неї був значок-ґудзь з написом: У 1964 ТІЛЬКИ ЗА ДжФК.

— Хвора нога, сер? — спитала вона мене.

— Так.

Я мав чотири пакетики порошків від головного болю в кишені піджака. Засунувши туди руку, помацавши повз револьвер, я дістав пару, відірвав вершечки і висипав порошок собі до рота.

— Так їх п’ючи, ви собі нирки знищите геть, — зауважила вона.

— Я знаю. Але мені треба, щоб ця нога мене донесла й витримала, поки я не побачу президента.

Вона розпливлася в широкій усмішці.

— І що я чую.

Сейді стояла на бордюрі, напружено виглядаючи вздовж вулиці, чи не наближається там третій номер.

— Автобуси повільно їздять сьогодні, — промовила доморядниця. — Але мій поїде швидко. І мови не може бути, щоби я пропустила Кеннеді, нє-нє.

Дев’ята тридцять, а автобуса все ще нема, зате біль у моєму коліні стишився до тупого стугоніння. Боже, благослови порошок Гуді.

Підійшла Сейді.

— Джейку, може, нам варто…

— Оно, йде трійка, — оголосила доморядниця, підводячись на рівні. Грандіозна леді, темна, як ебенове дерево, вища за Сейді щонайменше на дюйм, волосся пряме, як дошка, й сяюче. — Хто яак, а я займу собі місце прямо там на Ділі-Плазі. В сумці маю сеен’вічі. А чи почує він мене, коли я щосили гукатиму?

— Поза всякими сумнівами, почує, — сказав я.

Вона розсміялась.

— Атож, і я те кажу. Почує і він, і Джекі, обоє!

Автобус під’їхав переповнений, але народ із зупинки все одно втиснувся. Ми з Сейді були останніми, і водій, на вигляд метушливий, як той біржовий маклер у Чорну П’ятницю, виставив перед нами долоню:

— Не можна більше! В мене й так уже вас набито, як тих сардин! Чекайте наступної машини!

Сейді послала мені мученицький погляд, але перш ніж я встиг бодай щось промовити, за нашу команду виступила дебела леді.

— Нє-нє, ви їх упустите. Той чоловік, гляньне-но, у ньо’ нога негодна, а леді має свої проблеми, як ви й самі то бачите. Крім те, вона худа, а він іще худіший. Ви їх упустите, бо інакше я вас звісси випхну, і поведу сей автобус далі сама. Я вмію, аякже. Навчалася на татовім «Бульдогу»[665].

Водій поглянув знизу вгору на її нависле над ним громаддя і, спершу пустивши собі під лоба очі, впустив нас до автобуса. Коли я поліз до кишені по монети, щоби вкинути щось до каси, він прикрив її долонею.

— Не переймайтеся платою, тільки відступіть за білу лінію. Якщо зможете. — Він похитав головою. — Ну чому вони сьогодні не випустили ще з десяток додаткових машин, мені цього не добрати.

Він смикнув хромований важіль. Двері зачинилися складнем. З шипінням відпустили повітряні гальма, і ми покотилися, повільно, зате вперед.

Мій янгол не вгавав. Вона почала присікуватися до двох роботяг, чорного і білого, які сиділи зразу за водієм, тримаючи на колінах свої обідні бідончики.

— Ану підніміться, дайте сісти ось сій леді й джентльмену, зараз же! Ви що, не бачите, що в нього нога циркуляє. А він все’дно хоче побачити Кеннеді!

— Мем, все гаразд, — промовив я.

Вона й уваги не звернула.

— Вставайте, зараз же, ви що, в лісі росли?

Вони підвелися, намагаючись протиснутися серед здавлених людей глибше в прохід. Чорний роботяга недобре поглянув на доморядницю.

— Тисяча дев’ятсот шістдесят третій рік, а я досі мушу поступатися місцем якомусь білому.

— Ой-ой, яке лишенько, — докинув його білий приятель.

Чорний парубок наостанок зміряв моє обличчя поглядом. Не знаю, що він в ньому побачив, але він показав рукою на звільнені місця.

— Сідай вже, поки не впав, Джексоне.

Я сів біля вікна. Сейді пробурмотіла слова подяки й сіла поряд зі мною. Автобус рухався, наче старий слон, який ще здатен перейти в галоп, якщо мається запас часу. Доморядниця висіла захисною брилою біля нас, тримаючись вгорі за ремінну петельку, похитуючи стегнами на поворотах. А там чимало було чим похитувати. Я знову подивився на годинник. Стрілки підбиралися до десятої години, схоже, скоро вони переберуться й за неї.

Сейді прихилилася до мене, її волосся лоскотало мені щоку й шию.

— Куди ми їдемо і що ми там робитимемо, коли туди приїдемо?

Мені хотілося обернутись до неї, але натомість я вдивлявся в дорогу попереду, вишукуючи очима загрози. Чекаючи на наступний удар. Ми вже їхали по Західній Прорізній вулиці, яка одночасно була шосе № 180. Скоро будемо в Арлінгтоні, майбутньому домі «Техаських рейнджерів» Джорджа Буша[666]. Якщо все йтиме добре, ми досягнемо міської межі Далласа о десятій тридцять, за дві години до того, як Освальд зарядить першій набій у ту свою чортову італійську гвинтівку. От тільки, коли намагаєшся змінити минуле, справи рідко йдуть добре.