11/22/63

— Сідай, Джейку. Забери нас звідси, поки поліція не під’їхала.

Скорчивши гримасу на протести мого коліна, я сковзнув за кермо «Студебекера». Коробка в ньому була стандартною, що означало для мене натискання педалі зчеплення хворою ногою. Попри скрегіт і торохтіння мотлоху в себе за спиною, я відсунув якомога далі сидіння й зрушив з місця.

— А ніж, — промовив я. — Це той…

— Той, яким мене порізав Джонні, так. Шериф Джонс віддав його мені після завершення слідства. Він думав, що це мій, і, мабуть, мав рацію. Але цей ніж не з мого дому на Бортьовій алеї. Я майже впевнена, що Джоні привіз його з нашого дому в Саванні. З того часу я носила його з собою в сумці. Бо хотіла мати щось, чим зможу захиститися, просто про всяк випадок… — Очі її наповнилися сльозами. — І це ж саме той випадок, хіба ні? Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись.

— Поклади його назад до сумочки. — Я натиснув на зчеплення, педаль була страшенно жорсткою, і зумів перемкнути «Студебекер» на другу швидкість. У машині смерділо, як у курнику, якого впродовж десяти років ні разу не чистили.

— Він вимаже мені в кров усе всередині.

— Все одно сховай його. Не варто ходити, розмахуючи ножем, особливо коли президент прибуває до міста. Серденько, ти виявила позамежну хоробрість.

Вона прибрала ніж, а потім стиснутими в кулаки руками почала витирати сльози, немов маленька дівчинка, яка щойно подряпала собі коліно.

— Котра вже година?

— За десять одинадцята. Кеннеді приземляється на «Лав Філді» через сорок хвилин.

— Все проти нас, — сказала вона. — Хіба не так?

Я поглянув на неї й промовив:

— Тепер ти розумієш.

8

Ми встигли дістатися до Північної Перл-стрит, перш ніж у «Студебекера» полетів двигун. З-під капота бухкала пара. Щось металічно заскреготіло об дорогу. Сейді скрикнула в розпачі і стукнула себе кулаком по стегну, додавши кілька нехороших слів, але я відчував щось близьке до полегшення. Принаймні не треба більше перемагати педаль зчеплення.

Я перевів важіль у нейтральну позицію, дозволивши паруючій машині котитися до узбіччя. Вона застигла перед провулком з намальованим на бруківці написом НЕ ЗАГОРОДЖУВАТИ, але таке порушення порядку здалося мені мізерним після збройного нападу й викрадення автомобіля.

Я виліз і зашкандибав до бровки, де вже стояла Сейді.

— А зараз котра година? — вимогливо запитала вона.

— Одинадцята двадцять.

— Нам ще далеко?

— Техаське сховище підручників на розі Х’юстон і В’язової. Три милі. Може, більше.

Не встигли покинути мій рот ці слова, як ми почули ззаду нас ревіння реактивних двигунів. Задерши голови ми побачили, як знижується, заходячи на посадку, лайнер «Ер Форс-1».

Сейді втомлено відкинула собі з обличчя волосся.

— Що робитимемо?

— Йтимемо, — відповів я.

— Поклади мені руку на плече. Так я переберу на себе бодай трохи твоєї ваги.

— Я не потребую цього, серденько.

Але, подолавши всього лиш квартал, я так і зробив.

9

Ми наблизилися до перехрестя Перл-стрит і Росс-авеню об одинадцятій тридцять, якраз коли «Боінг-707» з Кеннеді на борту мусив зупинитися проти гурту офіційних осіб, котрі чекали, щоб привітати президента… Серед них і та жінка з букетом червоних троянд. На розі вулиці попереду височів кафедральний собор Гваделупської Богоматері[668]. На сходах, під статуєю святої з розпростертими руками, сидів чоловік, поруч з яким лежали дерев’яні костури, а з іншого боку стояла емальована кухонна каструлька. Притулений до каструльки плакатик закликав: Я КАЛІКА НЕЩАСНИЙ! ПРОШУ ПОДАЙТЕ ЩО МОЖЕТЕ БУДЬТЕ ДОБРІ САМАРЯНИ БОГ ЛЮБИТЬ ВАС!

— А де твої костури, Джейку?

— Залишилися в «Едемських перелогах», у шафі в спальні.

— Ти забув свої костури?

Жінки таки добре вміють ставити риторичні запитання, хіба ні?

— Я останнім часом ними майже не користувався. На коротких дистанціях я доволі годящий.

Це прозвучало бодай трішечки краще, аніж зізнання, що головним, чим я тоді переймався, було бажання вшитися к чорту з реабілітаційної квартирки до того, як туди приїде Сейді.

— Ну, а наразі ти міг би скористатися оцими.

Вона побігла вперед з завидною проворністю й заговорила з жебраком на церковних сходах. На той момент, коли туди дошкандибав я, вона з ним уже торгувалася.

— Пара таких костурів коштує дев’ять доларів, а ви хочете п’ятдесят за один?

— Бодай один мені треба, щоби дістатися додому, — відповів той резонно. — А вашому приятелю, як на те скидається, потрібен один, щоб дістатися невідь-де.

— А як же тоді оте «Бог вас любить, будь добрим самарянином» і все таке?

— Ну, — почав жебрак, задумливо шкрябаючи собі щетинясте підборіддя, — Бог таки вас любить, але ж я простий старий калічка. Якщо вам не подобаються мої умови, зробіть, як фарисеї, перейдіть на інший бік вулиці. Сам би я саме так і зробив би.

— Ніскільки не сумніваюся. А якщо я їх просто вхоплю зараз і піду собі геть, ти, дряпіжний жмикруте?