11/22/63

— Скільки у нас іще часу?

— Півгодини.

Насправді залишалося двадцять п’ять хвилин, але я гадав, що півгодини звучить трохи оптимістичніше. Крім того, я не бажав від неї каскадерської їзди, через яку ми ще швидше могли потрапити в халепу. Час ми ще мали — теоретично принаймні, — але ще одна аварія, і нам гаплик.

Вона обійшлася без жодних трюків, але машину гнала безстрашно. В одному місці ми побачили впале поперек вулиці дерево (звичайно, аякже), і вона, стрибнувши на бордюр, об’їхала його по хіднику. Ми дісталися аж до перехрестя Північної Рекорд-стрит і Гейверміл. Далі їхати стало неможливо, бо останні два квартали вздовж Гейверміл — аж до того місця, де вона перетиналася з В’язовою, — перетворилися на суцільну парковку. Чоловік з помаранчевим прапорцем махнув нам, щоб заїжджали.

— П’яа баа’сів, — сказав він. — Лю’оньки, тут до Головної дві ’вилини пішки, у вас ще куупа часу. — Утім, сумнів зблиснув у його очах, коли він помітив мій костур.

— Я повний банкрут, — сказала Сейді. — Я тоді не брехала.

Я витяг гаманець і дав чоловіку п’ятірку.

— Поставте машину поза тим «Крайслером», — порадив він. — Я’рааз увійде хорошенько, тісненько.

Сейді тицьнула йому ключа.

— Самі поставте хорошенько-тісненько. Ходімо, серденько.

— Агов, вам не туди! — гукнув парковщик. — У той бік В’язова! Вам треба на Головну! Він нею під’їжджатиме!

— Ми знаємо, що робимо! — гукнула у відповідь Сейді. Я сподівався, що вона має рацію.

Ми пробиралися між щільно запаркованими машинами, перед вела Сейді. Поспішаючи слідом, я вигинався й вертівся на костурі, намагаючись ухилятися від відстовбурчених бокових люстерок. Вже долітали звуки локомотивів і брязкання товарних вагонів на залізничному дворі позаду Книгосховища.

— Джейку, ми залишаємо за собою слід з милю завширшки.

— Я знаю. Я маю план. — Величезне перебільшення, але звучало гарно.

Ми вийшли на В’язову, і я показав на будівлю через вулицю за два квартали від нас.

— Там. Це там він засів.

Вона глянула на причаєний червоний куб з його всевидючими вікнами, а потім обернулась до мене з лицем, в розширених очах якого застигла відраза. Я спостерігав — з цікавістю клініциста, — як великими сиротами взялася шкіра в неї на шиї.

— Джейку, воно ж моторошне!

— Я знаю.

— Але… що в ньому таке зловредне?

— Все. Сейді, нам треба поспішати. Ми вже запізнюємося.

12

Ми по діагоналі перетнули В’язову, я шкутильгав ледь не бігом. Найбільший натовп зібрався вздовж Головної вулиці, але чимало було народу і в парку Ділі-Плаза, і на В’язовій перед Книгосховищем. Люди товпилися вздовж бордюру аж до Потрійного проїзду під залізничним мостом. Дівчата сиділи на плечах у парубків. Діти, котрі вже невдовзі панічно верещатимуть, безжурно вимазували собі личка морозивом. Я побачив продавця сніжкових ріжків[671] і жінку, котра просила по долару за фото Джека і Джекі у вечірньому вбранні.

На той момент, коли ми досягли тіні Книгосховища, я вже обливався потом, пахва у мене вила від постійного тиску костура, а ліве коліно опоясало вогняне реміняччя. Я його ледве міг згинати. Поглянувши вгору, я побачив працівників Книгосховища, що стирчали у вікнах. Нікого я не побачив у тому вікні, що містилося на південно-східному розі шостого поверху, але Лі мусить бути там.

Я поглянув собі на годинник. Дванадцята двадцять. Про наближення кортежу ми здогадувались за ревищем голосів, що здіймалося звіддаля Нижньої Головної вулиці.

Сейді взялася за двері, а потім кинула на мене мученицький погляд: «Замкнено!»

Усередині я побачив чорного чоловіка у хвацько нацупленому кашкеті. Він курив сигарету. Ел був великим любителем приміток на берегах у своїх нотатках і наприкінці він — либонь, мимохідь, недбалою рукою — написав імена кількох колег по роботі Лі. Я не переймався їх запам’ятовуванням, бо не вбачав жодної можливої причини, за якої б вони могли стати мені у пригоді. Поряд з одним із тих імен — я не мав сумнівів: тим, що належить цьому парубку в пласкому кашкеті — Ел написав: «Перший, котрий підпав під підозру (мабуть, бо чорний)». Ім’я було незвичним, але я все одно не міг його зараз пригадати, чи тому, що громили на чолі з Ротом вибили його мені з голови (разом з усякою іншою інформацією), чи через те, що недостатньо цим цікавився від початку.

Або тому, що минуле було опірним. Та яке це мало значення? Мені його не згадати. Це ім’я тепер невідь-де.

Сейді забарабанила в двері. Чорний парубок в кашкеті стояв і апатично дивися на неї. Затягнувся сигаретою, а потім помахав їй тильним боком долоні: «Ідіть собі, леді, йдіть».

— Джейку, придумай що-небудь! ПРОШУ!

Дванадцята двадцять одна.

Незвичне ім’я, так, але чому саме воно здалося мені незвичним? Я здивувався, бо зрозумів, що згадав причину.

— Бо воно дівоче, — промовив я.

Сейді обернулась до мене. Щоки геть червоні, окрім шраму, що випинався білим джгутом.

— Що?

Зненацька я забарабанив по склу.