11/22/63

Поворот. Далі четвертий поверх. Тепер уже й я хекав, а сходи здавались крутішими. Як гора. Сідельце жебрацького костура в мене під правою пахвою стало слизьким від поту. Мені било в голову; у вухах гуло від криків вітальних натовпів знизу, з вулиці. Око моєї уяви широко розчахнулося, і я побачив наближення кортежу: машина служби безпеки, потім президентський лімузин з мотоциклетним ескортом, копи Далласького департаменту поліції їдуть на «Харлі-Девідсонах», у чорних окулярах і білих шоломах, з ремінцями, застебнутими на підборіддях.

Ще поворот. Костур підбився, потім вирівнявся. Знову вгору. Глухо гупає костур. Тепер я вже чую тирсу, запах ремонтних робіт на шостому поверсі: там старі дошки підлоги міняють на нові. Щоправда, не з того боку, де Лі. Південно-східний кут Лі має в повному своєму розпорядженні.

Я збіг на майданчик п’ятого поверху і зробив останній поворот, хапаючи роззявленим ротом повітря, мокра ганчірка сорочки липне на засапаних грудях. Пекучий піт забігає мені в очі, і я його зморгую.

Три картонні коробки з трафаретними написами: «ДОРОГИ НАВСІБІЧ», ЧИТАНКА ДЛЯ 4-го і 5-го КЛАСІВ загороджували сходи на шостий поверх. Балансуючи на правій нозі, я вперся кінцем костура в одну з них, коробка посунулась. Поза собою я чув Сейді, вона була між четвертим та п’ятим поверхами. Отже, схоже, я був правий, залишаючи в себе револьвер, хоча хто міг насправді знати? Судячи з мого власного досвіду, усвідомлення того, що саме на тобі лежить основна відповідальність за зміну майбутнього, змушує бігти швидше.

Я протиснувся крізь створений мною між коробками проміжок. Для цього мені довелося на секунду перенести всю вагу на ліву ногу. Вона видала крик болю. Я простогнав і, щоб утриматись від падіння сторч головою на сходи, вхопився за перила. Глянув на годинник. Він показав дванадцять двадцять вісім, але якщо він відстає? Натовп іще гуде.

— Джейку… заради Бога, поспіши, — Сейді ще не досягла майданчика п’ятого поверху.

Я рушив вгору останнім прогоном, і галас натовпу почав всотуватися у велику тишу. Коли я досяг верху, не існувало вже нічого, окрім хрипкого дихання та запеклого гупання мого надсадженого серця.

14

Шостий поверх Техаського сховища шкільних підручників являв собою притінений квадрат, поцяткований острівцями складених одна на одну картонних коробок. Верхнє світло горіло там, де міняли підлогу. Його було вимкнуто в тому кінці, де Лі Освальд за сотню секунд чи й того менше планував увійти в історію. На В’язову вулицю дивляться сім вікон, п’ять посередині великі, напівкруглі, ті, що по краях, квадратні. Шостий поверх, притемнений біля виходу зі сходів, але наповнений імлистим світлом там, де він дивиться на В’язову вулицю. Завдяки плаваючій у повітрі порохняві, що летіла відтіля, де міняли долівку, падаючі у вікна сонячні промені здавались тугими, хоч їх ріж. Проте той сніп світла, що падав у вікно в південно-східному кутку, ховався за барикадою з книжкових коробок. Снайперське гніздо містилося навпроти мене, по діагоналі, що тягнулася через все приміщення з північного заходу на південний схід.

Поза тією барикадою, освітлений сонцем, перед вікном стояв чоловік із гвинтівкою. Сутулився, визирав. Вікно було відкрито. Легкий вітерець куйовдив чоловіку волосся, ворушив комірець сорочки. Він уже підводив гвинтівку.

Я незграбно кинувся бігом, огинаючи піраміди коробок, намацуючи в кишені револьвер 38-го калібру.

— Лі! — закричав я. — Зупинися, сучий ти сину!

Він обернув голову і глянув на мене, очі розширені, щелепа відвисла. Якусь мить він був просто Лі — парубком, котрий сміявся, граючись зі своєю донею Джун у ванні, тим, хто подеколи обнімав свою дружину, цілуючи її закинуте до нього обличчя — а тоді його тонкий, ніби святенницький, рот скривився в гидливій гримасі з оголеними верхніми зубами. Він ураз перетворився на щось моторошне. Сумніваюсь, щоб ви в це повірили, але клянуся, це суща правда. Він перестав бути людиною, а натомість став тим демонічним привидом, який відтоді повсякчас переслідує Америку, спотворюючи її завзяття, паскудячи кожний з її добрих намірів.

Якщо я дозволю цьому трапитись.

Знову піднісся шум натовпу, тисячі людей аплодують, щосили вигукують привітання. Я чув їх, і Лі чув також. Він розумів, що це означає: тепер або ніколи. Він вихором вертнувся назад до вікна і впер приклад гвинтівки собі в плече.

Я мав револьвер, той самий, яким був застрелив Френка Даннінга. Не схожий на нього; у той момент це був той самий револьвер. Я вважав так тоді, вважаю так і тепер. Курок намагався зачепитися за підкладку кишені, але я її прорвав і витяг револьвер.

Я вистрелив. Попав зависоко, вирвало скалки з верхньої частини віконної рами, але цього вистачило, щоб урятувати життя Джону Кеннеді. Освальд здригнувся від звуку мого пострілу і 10-грамова куля з його Манліхер-Каркано теж пішла зависоко, розтрощивши вікно в будівлі окружного суду.