11/22/63

Увага поганців вся була націлена на стариганя в інвалідному візку, тож вони не помітили, коли я вирушив до них по діагоналі — точно, як тоді на шостому поверсі Книгосховища. Від моєї лівої руки все ще було небагато користі, натомість права, укріплена тримісячним курсом фізіотерапії спершу в Паркленді, а потім в «Едемських перелогах», була в повнім порядку. Ну, й малися ще залишки влучності, завдяки якій я колись виступав третім бейсменом у шкільній команді[691]. Перший уламок цементу я вгатив просто в груди тому, який був засвітив мені свою сраку. Він скрикнув від болю і подиву. Всі хлопці — їх там було п’ятеро — обернулись до мене. І коли це сталося, я побачив, що обличчя вони мають такі ж понівечені, як було в тої переляканої жіночки. Хлопець з рогаткою, юний містер На Хер, виглядав найгірше. На тому місці, де в людини стирчить ніс, в нього не малося нічого, крім діри.

Я перекинув другий шматок цементу з лівиці в правицю й метнув його у найвищого з хлопців, одягненого у величезні мішкуваті штани, підтягнуті вгору так, що їх пояс сидів у нього ледь не на грудях. Він задер руку, захищаючись. Камінь вдарив по руці, вибивши з неї на землю цигарку. Глянувши лишень на моє обличчя, він крутнувся й побіг. Слідом рвонув і Голосрачко. Залишилось троє.

— Покажи їм, як цапам роги правлять, синку! — заволав старий у кріслі-візку. — Заради Христа, вони на це заслужили!

Я в цьому не сумнівався, але їх було більше, а мій боєзапас вичерпався. Коли маєш справу з підлітками, єдиний можливий спосіб перемогти в такій ситуації — це не виказувати страху, тільки натуральну брутальність дорослого. Мусиш наступати, і саме це я й зробив. Я вхопив правою рукою містера На Хер за перед його драної майки, а лівою вихопив у нього рогатку. Він вирячився на мене, очі широко розплющені, але не поворухнувся, щоби чинити якийсь спротив.

— Ти серло, — промовив я, наблизивши своє обличчя впритул до його… і начхати, що там не було носа. Він тхнув потом, дуром і глибокою немитістю. — Що ти за серло таке, щоб нападати на старого в інвалідному візку?

— Хто ви за…

— Чарлі Блядьма Чаплін. Той, що їздив до Парижа, де леді люблять танцювати. А тепер геть на хер звідси.

— Віддайте мені мою…

Я зрозумів, чого він хоче, і торохнув нею його в центр лоба. Бризнула одна з його виразок, і біль певне був диявольський, бо очі його сповнились сльозами. Я ж сповнився відразою й жалем, але нічого з цього я намагався не виказати.

— Нічого ти не отримаєш, серло, окрім шансу забратися звідси раніше, аніж я вирву з твоєї безсумнівно гнилої мошонки твої нікчемні яйця й запхаю їх в ту діру, де в тебе мусив би рости ніс. Маєш єдиний шанс. Користайся. — Я набрав у груди повітря, а тоді загорлав йому просто в обличчя, бризкаючи вереском і слиною. — Тікай!

Дивлячись, як вони мчать геть, я відчував сором і переможну радість у дуже приблизно рівних пропорціях. Старий Джейк був майстром заспокоювати розбуялих підлітків у шкільних коридорах в останню п’ятницю перед початком канікул, але вище того його досвід і вміння не сягали. Натомість новий Джейк був почасти Джорджем. А Джордж чимало через що уже був пройшов.

З-позаду мене почувся важкий напад кашлю. Це навернуло мене думкою до Ела Темплтона. Упоравшись з кашлем, старий сказав:

— Приятелю, я був би ладен висцяти за раз п’ятирічну дозу ниркових каменів, аби лиш побачити, як ті зловредні паскудники накивають п’ятами. Не знаю, хто ти є, але я маю трохи «Гленфідиха»[692] у себе в коморі — справжнього — і якщо ти виштовхаєш мене з цієї клятої баюри і довезеш додому, я поділюся ним з тобою.

Місяць був сховався знову, але коли він врешті знов проглянув крізь проріху в хмарах, я роздивився обличчя цього старого. Він мав довгу сиву бороду і трубочку, вставлену в ніс, але навіть через п’ять років мені не становило жодного клопоту впізнати чоловіка, котрий втягнув мене до цієї авантюри.

— Привіт, Гаррі, — промовив я.

Розділ 31

1

Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двері замикалися не менш як на чотири замки.

— Ви орендуєте чи власний дім?

— О, це все моє, — відповів він. — Хоч яке, а власне.

— Радий за вас.

Раніше він винаймав житло.

— Ви так і не сказали, звідки знаєте моє ім’я.

— Спершу давайте вип’ємо. Зараз я дійсно маю таку потребу.

Двері прочинилися до вітальні, яка займала всю передню половину будинку.

— Вйо, — гукнув він мені, немов якомусь коню, показуючи жестом, щоб я заходив, і засвітив коулменівський ліхтар.

При його світлі я побачив меблі того кшталту, що їх називають «старими, але надійними». На підлозі лежав гарний вузликовий коц. На жодній зі стін не вбачалося диплома ЗОР — ну, й звісно ж, ніякого обрамленого письмового твору на тему «День, що змінив моє життя», — зате там висіло чимало католицьких ікон і ще більше фотографій. Абсолютно не дивуючись, я впізнав на них кількох людей. Аякже, вони ж були мені знайомі.