11/22/63

Коли я був ще зовсім малюком — чотири, а може, й три рочки мені тоді було, — мій п’яний дядьо розповів мені про «Малу Червону Кобу». Не ту казку про «Червону Шапочку» зі стандартної дитячої збірки, а її дорослу версію, повну криків, крові і важких ударів сокири дереворуба. Я й тепер живо пам’ятаю, як тоді це слухав, але залишилося лише кілька деталей: оскалені в сяючій усмішці ікла вовка, це певна річ, а ще криваве місиво, що виявилося бабусею, яка відродилася з розчиненого вовчого черева. Я таким чином хочу сказати, що, якщо ви очікуєте на «Короткий курс альтернативної Історії Світу у викладенні Гаррі Даннінга Джейку Еппінгу», краще про це забудьте. Справа не тільки в тому, що страшно було дізнаватися, як все паскудно пішло. Просто я мусив швидше повернутися й усе виправити.

Проте кілька фактів удержались. Всесвітні пошуки Джорджа Емберсона, наприклад. Нічого пожиточного з того не вийшло — Джордж зник, як колись був зник той суддя Крейтер[698], — але за ці сорок вісім років, що минули з часу невдалого замаху в Далласі, Емберсон перетворився на ледь не містичну фігуру. Рятівник чи учасник змови? Люди збиралися на спеціальні сходини для обговорення цієї теми, слухаючи розповідь Гаррі в цій частині, я не міг втриматися від думок про всі ті теорії змови, що розплодилися й буяли після вдалого замаху Лі Освальда. Як нам відомо, учні, минуле гармонізується.

Очікувалося, що у 1964-му Кеннеді змете геть Баррі Ґолдвотера, але він виграв з перевагою менш ніж у сорок голосів членів колегії виборщиків, різниця, яку тільки найвпертіші послідовники Демократичної партії вважали респектабельною. На початку свого другого терміну він розлютив як правий електорат, так і військовий істеблішмент заявою, що «Північний В’єтнам несе меншу загрозу нашій демократії, аніж расова нерівність у наших школах і містах». Він не прибрав звідти цілком американські війська, але їх було відведено до Сайгона і це кільце навкруг міста було названо — дива, дива — Зеленою Зоною[699]. Замість ввергання великої кількості вояків, друга адміністрація Кеннеді вкидала туди великі суми грошей. Це Американський Стиль.

Великих реформ 1960-х, які б забезпечували рівні громадянські права, так і не було впроваджено. Кеннеді не був Ліндоном Бенджаміном Джонсоном, а сам Джонсон як віце-президент був абсолютно безсилий йому допомогти. Республіканці й Діксікрати[700] сто десять днів блокували прийняття законопроектів, один навіть помер у залі і став героєм правих. Коли врешті-решт Кеннеді здався, він експромтом видав фразу, яка переслідувала його до самої смерті у 1983 році: «Біла Америка заповнила наш дім розпалом; тепер він згорить».

Далі настав час расових бунтів. Поки Кеннеді переймався ними, війська північного В’єтнаму захопили Сайгон — і в результаті катастрофи гелікоптера на борту американського авіаносця паралізувало чоловіка, котрий мене у це затяг. Громадська думка почала різко збуджуватись супроти ДжФК.

Через місяць після падіння Сайгона в Чикаго застрелили Мартіна Лютера Кінга. Вбивцею виявився баламутний агент ФБР на ім’я Двайт Голлі. Перед тим як самому застрелитися, він встиг зробити заяву, що стріляв у Кінга за наказом Гувера[701]. Спалахнув Чикаго. Спалахнули ще з десяток американських міст.

Президентом було обрано Джорджа Воллеса[702]. На той час землетруси вже розгулялися не на жарт. З цим Воллес нічого поробити не міг, тож натомість він вирішив добитися капітуляції Чикаго бомбардуванням. Це, сказав Гаррі, було в 1969 році. Через рік президент Воллес висунув ультиматум Хо Ши Міну[703]: Сайгон стає вільним містом на зразок Західного Берліна, або Ханой стане мертвим містом на зразок Хіросіми. Дядько Хо відмовився. Якщо він гадав, ніби Воллес блефує, він помилявся. Ханой перетворився на радіоактивну хмару дев’ятого серпня 1969-го, день у день через двадцять чотири роки після того, як Гаррі Трумен скинув «Товстуна» на Нагасакі[704]. Особисто керував цією операцією віце-президент Кертис Лемей. У своєму зверненні до нації Воллес послався на Божу волю. Більшість американців з цим погодилися. Рейтинги підтримки Воллеса стояли високо, але був щонайменше один парубок, який з ним не погоджувався. На ім’я Артур Бремер, і п’ятнадцятого травня 1972 року він на смерть застрелив Воллеса, коли той, бажаючи піти на другий строк, виступав перед виборцями в торгівельному центрі містечка Лорел в Меріленді[705].

— А з якої зброї?

— Здається, то був якийсь револьвер 38-го калібру.

Звісно, що так. Мабуть, «Поліцейський спеціальний», але можливо, то був «Сміт & Вессон Вікторі», такий, з якого протягом іншого історичного пасма було позбавлено життя офіцера Тіппіта.

Десь з того місця я вже почав втрачати нитку. Тоді думка «я мушу все це виправити, виправити, виправити» почала бити мені в голові, мов дзвін.