1795

Коли неможливо знайти коня, Емілю доводиться якусь частину шляху проходити пішки, щоби не втрачати часу. Майже відразу він про це жалкує. Дощова весна і відли­га перетворили дорогу на суцільний потік талої води, і кожна спроба не промочити ноги, балансуючи на узбіччі, пов’язана з ризиком послизнутися і шубовснути у багнюку. Позаду, у тому місці, де його вкотре попросили «зачекати», збирається челядь, що зловтішно галасує, дивлячись на його вправи. Еміль готовий пуститися вбрід, аби позбавити їх вистави, хоча ноги вже мокрі по коліна, а він ще й сотню ліктів не здолав. Обабіч шляху, у глибоких калюжах, гниють жердяні тини, немов щогли розбитого у бою флоту.

Коли Еміль вибирається на майже сухий лісовий горбок, уже далеко за полудень. Світло поволі гасне, йому на зміну поспішає довгий вечір, стає лячно. Час здається більш пізнім, ніж є насправді, й Еміль починає сумніватися в точності свого кишенькового годинника. Прокидає­ться давно забутий страх — зовсім не такий, як той, що добре йому відомий. Еміль звик бути серед людей, під захистом стін, тоді як ліс дикий і безжальний. Темрява дедалі густішає, вселяючи в нього споконвічний жах.

Сесіл наказує не ставати посміховиськом. Голос брата повчальний, однак не викликає довіри. У сутінках стежка зливається із землею довкола, а ялинки з позначками маршруту все більше сіріють. Іноді між стовбурами зблискує світло, що відбивається у лісовому озерці чи болоті. Улоговини залиті червоною водою, наче відкриті рани на пухкому моху. Якщо Еміль тут заблукає, йому кінець. Думка про те, що доведеться заночувати під деревом, змушує його бігти, і байдуже, що ноги вже натерті.

Спочатку в ніс шибає запах диму, а тоді за поворотом з’являється ціль — перехняблений, оброслий мохом дім із конюшнями та хлівами. Еміль із вдячністю поспішає під дах, аби просушити мокрий одяг. Зрозумівши справжню ціну ночівлі, він тепер готовий скільки завгодно чекати на коней і проводирів.

Рано-вранці Еміля будить худорлявий хлопчина, і вони не зволікаючи вирушають у путь — а її попереду ще дуже багато.

10.

Галас, що доноситься з нижнього поверху, пробуджує лихі спогади: Польща, молодість, переслідування. На декілька нестерпних хвилин Дюлітц знову стає переляканим юнаком у мокрих від холодного поту простирадлах. Поволі повертається до тями та усвідомлює, що дійсність нічим не краща. Старість відразу ж дає про себе знати найгіршим чином: ветхе тіло ще служить, але постійно ниє. Від найменших дрібниць з’являються болячки, шия не рухається, а поясниця ледве згинається.

Крики вже чути знадвору. Дюлітц човгає до вікна, розтираючи руку, що затерпла під вагою тіла, і встигає побачити, як Оттоссон спритно тікає у бік передмістя, од­нією рукою затуляючи роз’юшеного носа. Знову зводив із кимось порахунки. Дюлітц заплющує очі, чекаючи, поки вгамується пульс, а тоді накидає поверх нічної сорочки халат, відчиняє засув і спускається сходами. Знизу долітає стогін Ерлінга. Дюлітц протирає заспані очі і входить до салону. Ранок вже близько, надворі майже розвид­нілося. Однак Дюлітцу потрібен деякий час, аби оцінити картину.

Засапаний, як звір у пастці, Ерлінг лежить під стіною і тулить до грудей забиту руку. Кремезний чолов’яга, але поводиться як дитя. Бійка, вочевидь, тривала не довго, але завдала значної шкоди меблям: стіл перевернутий, шпалери захляпані кров’ю, крісла потрощені й розкидані. Одне з них все ж таки вціліло, на ньому, як на троні, сидить переможець.

— Жан-Мішель Кардель,— представляється він.

Чоловік теж захеканий і спітнілий, і це свідчить, що слуги Дюлітца все ж не остаточно зганьбилися.

— Я мав би знати ваше ім’я?

— А Анну Стіну Кнапп знаєте? Вона ще могла називати себе Блікс.

Почувши пароль, Дюлітц ствердно киває. Постать проти світла поволі набирає обрисів. Дюлітц вказує на одне з перекинутих крісел, гість коротко киває і піднімає його. Крісло ледве тримається на поламаних ніжках. Із другим щастить більше, і Дюлітц всідається навпроти. Обличчя гостя налякало би навіть найбільш загартованих: волосся згоріле, шкіра вкрита рубцями й опіками. Дюлітц аж здригається, уявивши, які муки випали на його долю.

— Прошу вас відпустити мого слугу, щоби ми змогли порозмовляти віч-на-віч. Якби була якась підмога, От­тоссон уже давно би її привів сюди. Сам я старий і беззахисний.

У відповідь чується кректання, і Дюлітц трактує його як згоду. Ерлінгу теж не потрібно двічі наказувати: він відразу виповзає за поріг, свистячи легенями, а Дюлітц використовує паузу, щоб оцінити свої шанси в перемо­винах.

— Отже, ви шукаєте ту дівчину. Мабуть, вам уже відомо, що у вас непогані конкуренти?

Гість хоче щось сказати, але стримується і приборкує здивування. Занадто пізно, бо Дюлітц, добре навчений читати вирази облич, встигає його помітити.

— Минулої осені до мене приходив начальник стокгольмської поліції разом із самим Юганом Еріком Едманом у тій самій справі. Відтоді я теж її шукаю, втім, цілком безуспішно.

— Розкажіть усе з початку, але повільніше. Бо я такий же кмітливий, як і красивий.

— Вам відоме ім’я Крістофера Блікса?

— Так.