1795

Старенька зітхає від спогадів.

— Віспа — страшна хвороба, бо знімає з людей маски. Хтось каже, що заразу розносить вітер, ще хтось, що вона переходить від шкіри до шкіри. Кожен рятується як може. Люди цураються близьких друзів, не дають набрати води із криниці, відмовляють у допомозі тим, хто й так може померти ще до сходу сонця. Є й такі, що вдаються до чорнокнижництва, продають душу дідькові, аби жити.

Від горобця залишилися самі кісточки. Бабуся поскладала їх докупи на краю вогнища.

— Пам’ятаю маленького Тюко, чому ж ні. Хлопчина завше був поруч із батьком, старанно виконував усе, що той наказував, навіть коли йому, малому, було дуже страшно. Що там казати, Тюко допоміг викопати десь із половину могил на цвинтарі коло церкви. Але викопати яму ­батькові сам не зміг — захворів і довго пролежав у гарячці. ­Віспа хлопця пощадила, можна сказати, справедливо, бо він заслужив на таке милосердя долі. Коли Тюко остаточно одужав, старого пастора Сетона вже не було серед живих, а церква пустувала. Хлопець все плакав і плакав та ніколи не оминав тих, хто лежав на тому цвинтарі. Він був єдиний, хто не боявся того місця. Моровиця поступово посунула далі, а хлопець рушив услід за нею. Поняття не маю, що з ним сталося далі. Щойно отримав спадок, одразу зник. Сподіваюся, Тюко не змарнував життя, яке оминула віспа.

12.

Світає, а разом із сонцем починає наростати млосна літня спека. Кардель піднімається сходами. На вхідних дверях хтось залишив позначку шматком вугілля: Хеппс­брун, 12, сьогоднішня дата й підпис — «B.».

Отже, Вінґе повернувся. Місце зустрічі та ініціал — його. Еміль давно облюбував собі цю вулицю, колись для бесід із покійною сестрою, а тепер радше через простір, відкрите небо та невпинний потік усілякого люду. Але зараз ще ранній ранок, і Кардель знімає із себе куртку і сорочку, наливає з глечика води до умивальниці, ретельно миє обличчя і шию, а тоді витирається сорочкою і вішає її сушитися. Вікно в кімнаті ось уже з тиждень відчинене навстіж і припнуте на кілок — Кардель тішиться кожним вітерцем, що залітає всередину. Тіло тягне до бамбетля, як муху до гною, проте Мікель знає, що пропустить зустріч, якщо піддасться спокусі. Тож пальт стоїть, кусає нижню губу, і лине думками до Анни Стіни.

Виявляється, все набагато складніше: дівчину переслідують. Пошуки перетворилися на перегони, але її так і так не знайти. То що ж сталося з Анною Стіною, якщо її не здатні відшукати навіть ті, у кого значно більші можливості? Кардель хапається обома руками за живіт, його буквально розпирає від неспокою. Перед очима міські закапелки, де мертве тіло може лежати роками,— дам­би Слюссена або склепіння пивниць, що кишать пацю­ками…

Очі злипаються, пальта долає сон. Тільки там він знаходить примарну Анну Стіну, а прокинувшись, відчуває полегшення і розчарування.

Краще вже вийти на вулицю.

Кардель прийшов завчасно, але Вінґе вже на місці. За­думано походжає туди-сюди і не зауважує Мікеля, аж поки той не підходить упритул.

— О, а я вирішив, що ти наспієш не раніше, ніж через чверть години.

Кардель знизує плечима. Вітерець стихає, а потім різко змінює напрям, що дозволяє Мікелю вловити новий запах.

— Ти якось інакше пахнеш.

— Ти про що?

Кардель замислився, перш ніж відповісти.

— Хвоєю, живицею, осмолом. Багнюкою без вмісту ніч­них горщиків. Не так, як у місті.

— Скоро вивітриться, але вважатиму це за комплімент. Дорога була далека.

— Тебе довго не було. Вже минуло два тижні від Свята літнього сонцестояння.

— І не кажи. Навіть не хочу починати лаяти перевізників, бо зупинюся лише перед наступним сонцестоянням. Що нового у Стокгольмі?

— Нічого особливого. Копенгаген горів декілька тижнів тому, але ти вже, мабуть, і сам про це чув. Зайнялися портові квартали, знищені тисячі осель, королівський палац згорів ущент, а юрби бездомних розбили табори на руїнах. А що там у Берґслаґені?

— Сетона там немає, але не все так погано. Я знайшов одну особу, яка пам’ятає його дитиною.

— Це варте зусиль. То яким був наш Тюко? Жвавим хлопчиком з рум’янцем на всю щоку? Чуйним до старих і хворих?

— Кажуть, інших можна зрозуміти тільки тоді, коли знаєш самого себе. Дорогою я мав удосталь часу для роздумів про те, як на мене самого вплинуло дитинство, і про те, ким я міг би стати, якби обставини склалися інакше. А ти що скажеш, Жане-Мішелю?

Кардель відвертається і якусь мить мовчить.

— Обгорілим калікою я став із власної вини.

Пальт сідає на стосі дров, а Еміль підходить до матросів, що діляться люлькою, сидячи на хиткому трапі та бовтаючи ногами. Мовою порозумітися їм не вдається, та справу легко залагодити жестами: в обмін на дрібку тютюну один із матросів роздмухує жар, й Еміль підпалює тріску.