1795

Здається, перемога ще ближче, ніж гадалося: Сетона затримали коло шлаґбауму, він стоїть поруч із посиленою вартою і показує у бік Карделя. Той, вагаючись, озирається через плече, бачить, що Вінґе — лише чорна цятка на височині Гаммарбюгейден, лається і долає відстань, що залишилася. Раптом дорогу зусібіч заступають грізні пики та кулаки «сосисок»[16]. Засапаному Карделю не вдається нічого пояснити, а коли він пробує прорватися, стражі порядку заломлюють йому руки, хапають за шию і валять на коліна. Лють і розчарування додають пальтові сил, і вся юрба перетворюється на суцільне місиво тіл, у якому дриґаються сплетені кінцівки.

Нарешті прибігає Вінґе, так само захеканий, поступово проливає світло на ситуацію, розбороняє і втихомирює чоловіків, пояснює хто є хто і на чиєму боці правда. Вартові поправляють мундири, кидаючи знавіснілі погляди, Кардель зиркає з не меншою люттю. Чоловіка, за яким вони гналися, і слід охолов.

— Жане-Мішелю, то був Сетон?

— Він, хай йому грець. Бритву занехаяв, але загубив дорогою свого крислатого капелюха. Трясця його матері, сто чортів у печінку…

Еміль розтуляє рота, та відразу ж передумує, коли бачить затятий погляд Карделя.

— Бісова ковінька, лайно собаче…

Вінґе покірно киває. Кардель стріпує з колін порох.

— Тепер я все сказав.

Вони поволі йдуть у бік міста. Вінґе нервово крутить між пальцями ланцюжок від годинника.

— Це подвоює наше нещастя, Жане-Мішелю. Мало того, що Сетон вислизнув із наших рук, тепер він розуміє наші наміри. Та, боюся, справи ще гірші. Нам залишається тільки чекати.

— На що?

— До шибениці він уже не повернеться. Гадаю, тепер, оскільки вибору немає, Сетону залишається шукати те, що йому потрібно, деінде. Тож невдовзі Тюко підкладе нам свіженький труп зі своїм автографом, і як скоро — це лише питання часу. Все дуже погано, Жане-Мішелю, дуже. Із такими помилками на нас чекає минулорічне фіаско.

Вінґе копає камінця, той летить на інший бік Постместарбаккен.

— От дідько!

Кардель хапається за пояс, перевіряючи, чи на місці кисет.

— А бачиш, таки навчився…

15.

У неділю Петтеру Петтерссону завжди паскудно на душі. Гул церковних дзвонів, що котиться затокою з передмістя, відлунює у дзвоні каплиці Прядильного дому. Знову з нього насміхається лиха доля. У церковному передзвоні Петтерссонові вчувається чуже лицемірство, від якого завжди мучить сумління: «Ти гірший за всіх, Петтере. На тебе чекають пекло і зневага. Ти нічого не вартий, навіть за власними мірками».

Найбільше ятрить від тих останніх слів, що спалахують, як блискавка, у темряві розуму. Петтерссон важко сідає в ліжку, відчуває, як паморочиться в голові, від чого ще дужче мучить похмілля, і, похитуючись, бреде кімнатою до умивальниці. Наливає води і довго занурює обличчя, аж поки не починає пекти в легенях, а потім хлюпає долонями прохолодну воду на потилицю і шию. Між ногами треться і пульсує прутень, твердий як держак віника. Від дотику болить, і Петтерссон добре знає з досвіду, що руко­блудство лише посилює сором. Полегшення приходить тільки вночі, у гарячкових снах, від яких Петтерссон прокидається зі швидким пульсом і липким животом, як мала дитина, що не навчилася ходити на горщик.

Усе через ту дівчину, Анну Стіну Кнапп. Вона дала Петтерссону слово і не дотримала його. Обвела довкола пальця і покинула, як наївного юнака, легку здобич жіночих хитрощів. Було сказано — сто кіл. Дівчина й не збиралася виконувати обіцяне, просто заманила Петтера до пастки. Бісове поріддя… Згадка про обман не дає спокою, заважає працювати. Сонний наглядач із темними колами під очима щоранку інспектує голодних бранок Прядильного дому і щоразу тре очі, сплутавши її обличчя з кимось іншим. Потім повертається до свого приміщення, де сон приходить лише напливами, сповнений дразливих видінь того, що могло би статися.

Петтерссон намагається знайти їй заміну. Та хай Господь милує тих, хто хоч трохи подібні до неї. Коли з міста приходить дівчина із пшеничним волоссям і відблиском відваги в опущеному погляді, їй із першого дня стає непереливки. Та все марно, всі вони слабодухі, навіть однієї різки не годні стерпіти, щоби не розплакатися. Після того вони вже нічого не варті, і Петтерссон, навіть не засапавшись, чвалає геть, а дівчат тим часом тягнуть до лазарету.