1795

Ґрю частує Кройтца випивкою, і цього виявляється достатньо. Як справжні вояки, вони занурюються у давні спогади: про канонади в кубриках, коли вояки псували повітря через погану їжу, про битву під Виборгом, про хвойду, яка перевдягнулася юнгою, та даремні крики юнги, якого згодом переплутали із хвойдою. Кройтц працює в тютюновій крамничці за мізер, і від самої згадки про це плює в тирсу, якою встелена долівка.

— Наглядач такий гаспид, що супроти нього капітан Ріс­берґ — суцільна доброта. Знаєш, коли ядро поцілило в нашу щоглу, мене почастувало жменею осколків, і відтоді ця клята спина не згинається. Коли хтось просить дістати товар з нижніх полиць, мушу ставати на коліна і шукати наосліп. Якісь збиточники помітили цю мою ваду і приходять до крамниці, аби побавитися. А коли я заледве підводжуся, їх і сліду нема. От тобі і вдячність за те, що боронив країну.

— Ну то таке діло, ми ж, правду кажучи, першими напали.

— Від того не легше.

Кройтц таємниче нахиляється до вуха Ґрю:

— Я щонеділі ходжу до Ріддаргольменської церкви, щоби насцяти на стіну, за якою похований король. У нього на грудях на золотому ланцюзі висить велика медаль за взяття Свенсксунда, яку він викарбував собі сам. Якщо хоч кілька крапель просочиться до його крипти, я помру щасливим. І знаєш, не я один ходжу туди із цією метою.

Ґрю набирає повні груди повітря і відкриває рота, щоби перейти до справи. Під закіптюженими балками наби­ває­ться все більше люду, і гамір стає нестерпним. У вухах і так постійно свистить, відколи гарматні залпи пошкодили його слух.

— Я чув від тебе знайоме ім’я. Ти сказав — Кардель.

Кройтц на якусь мить замислюється, а тоді, згадавши, морщить чоло.

— А, той чортяка. Зустрів його якось, коли він сидів у «Гамбурзі», знехтувавши службою, обмінялися кількома словами. На диво відлюдькуватий, завжди корчить із себе пана. У мене в кишені тоді якраз були гроші — пара монет від дядька, що, певно, промахнувся пером, складаючи заповіт. Щойно Кардель побачив гаманець, як заспівав іншої — відразу на «ти» і запанібрата, а трохи випивши, взявся вмовляти, щоб я позичив йому ті гроші. Я, дурний, погодився в обмін на вексель та обіцянку, що Кардель поверне все до наступної суботи. Та дідька лисого — прокинувшись наступного ранку, я не знайшов у кишені ніякого векселя. І що, ти думаєш, та падлюка сказала мені в суботу, коли я прийшов з’ясувати своє становище?

— Що?

— Удав, що нічого не чув ані про позику, ані про вексель. Лише сидів у своїх свіжоначищених чоботях і зловтішно посміхався. Отака вдячність давньому військовому товаришеві, а ми ж разом служили на кораблі «Вітчизна» під Гоґландом, шістдесят гармат на борту, і все коту під хвіст.

— Яким він був у ті часи?

Кройтц промовисто заглядає в порожній кухоль. Ґрю подумки кляне нетерплячий тон, яким він видав надмірну цікавість, та що зробиш, доводиться приставати на умови Кройтца і просити кельнера налити ще, нехай і в кредит. Собі теж бере ще, хоча вже не варто, та сидіти тверезим і дивитися, як п’ють інші, не годиться. Кройтц задоволено плямкає губами.

— Унтерофіцери бувають всякі, ти і сам знаєш. Є такі, що самі прагнуть чинів, почуваються князьками і досить незле дають собі раду, допоки пригноблені підлеглі випадково не пустять їм кулю у спину. Кардель був іншого штибу, звичайний пішак, якого підвищили майже всупереч його волі. Малопридатний для такої посади, він ставився до своїх підлеглих, як до молодших братів, няньчився з ними, наче останній дурень. Такі рідко доживають до старості, за старанність їм часто віддячують оловом чи свинцем.

— А що далі?

— У мирні часи такі бовдури дають собі ради ще гірше, ніж на війні. Найбільше милосердя для них — полягти в бою, інакше їх загризає сумління. «Інґеборґ» пішла на дно разом з усім екіпажем, Кардель був одним із небагатьох, кому вдалося врятуватися. У мене навіть склалося враження, що він сприйняв це як покарання, а не милість.

Франс Ґрю перечіпається через слова, коли плин розмови підводить до його справи.

— Не приховуватиму, що теж не терплю Карделя, як і ти. Чому би нам не об’єднати зусилля, щоби раз і назавжди припинити його муки? Ти, часом, не знаєш, де він мешкає?

Кройтц декілька секунд розглядає Ґрю, а тоді стишує голос і нахиляється ближче:

— Не знаю, але можу дізнатися. Це було би послугою для всіх.

Кройтцу вже не потрібна допомога Ґрю, щоб попросити в кельнера ще пійла. Тим часом довкола здіймається веремія. На лаву викликають заспівувача, той відкашлює­ться і відбиває ногою такт, поступово цей ритм підхоплюють усі гості, і підлога починає ходити ходором. Чоловік співає чистим дзвінким голосом, через рядок,— решту доспівують відвідувачі, щоби розділити його сум та журбу; найп’яніші рясно мочать бороди сльозами.

На темнім морі, на воді, біснується негода.

А я стою на кораблі, немов життя не шкода.

Коли ж наблизишся до хвиль, роздивишся сама:

Труна моя, прикрашена прапорами, пливе, наче шторму нема.

17.

— Мікелю!