1795

— Бажаю тобі успіху. Я хотів сказати, що всі постійно тебе недооцінюють. Не повторюй їхньої помилки, не вір їм. Це лише непорозуміння. Ти багато на що спроможний, варто тобі захотіти.

Кардель закладає свіжий тютюн під язик і стріпується.

— А ти, Емілю?

— Точно не можу сказати. У будь-якому разі робитиму не те, що роблю зараз. Коли знатиму більше, обов’язково розповім.

— Годі філософувати! Вас, начитаних, постійно мучать роздуми, як нежить мучає простих людей. А я відповім тобі простою мудрістю: не кажи гоп, доки не перескочиш.

Вінґе зітхає і погоджується.

— Свята правда. Поживемо — побачимо.

Коло подвір’я на вуличці вовтузиться дівчина, що приве­ла Карделя до Касіопеї. Її обличчя багровіє від напружен­ня, коли вона всією вагою натискає на держак мітли, що слугує їй замість лома. Деревина вигинається і тріщить, бочка хитається, перевертається догори дном і за­ливає бруківку своїм слизьким умістом.

Виконавши завдання, дівча ховається в тінь і теж чекає.

На світанку мисливські пси повертаються додому з порожніми руками. Тривала варта виявилася даремною — до кімнати так ніхто й не повернувся. Залишилося тільки попередити орендодавця, щоби той подав вістку, коли пожилець знову з’явиться, та особливої надії на це не було. Нечистоти, якими чомусь був укритий вузький прохід до вулички, тільки посилили приниження від невдачі, і повернувшись додому, Кардель був змушний виставити смердючі чоботи на сходи.

19.

Цього вечора частує Кройтц. Знов і знов наливає Франсу Ґрю, хоча той вже давно втамував спрагу. Та хто ж відмовиться від чарки? Якщо добряче набратися ввечері, буває, прокидаєшся так само п’яним. Уже декілька годин Кройтц уважно вислуховує, як Ґрю на весь голос поливає брудом Карделя; про його неприязнь вже, напевно, чули навіть біля Залізного Рову. А тепер Ґрю вже так налигався, що майже втратив мову, слова перетворилися на белькотіння і звіриний рев.

Натомість Кройтц поводиться обережно. Йому, звісно, теж знадобилося сьорбнути для відваги, але ж не так, щоби світ поплив чи схибив кулак. Це справа важка, як бігти під шпіцрутенами, коли навіть у найвитриваліших підкошуються ноги. До того ж, Кройтц переймається через тих двох халамидників, яких він залишив коло дверей, почастувавши кожного лише глеком подвійного темного пива, щоби пригасити їхню нетерплячку. Зала із шинквасом клекотить, у всіх від диму сльозяться очі. Час летить, і настає пора перейти до справи. Кройтц повертається на своє місце біля Ґрю і товариськи кладе тому руку на плечі.

— Франсе, я прийшов сюди не тільки для того, щоби згадувати минуле. Я дещо дізнався. Мікель Кардель не лише нам наступив на мозолі.

Кройтц нахиляється ближче і притишує голос.

— До того ж, я знаю, де його стійло. Тож чи не заглянути нам на вулицю Еверскерарґренд і звести порахунки ще цієї ночі? Що на це скажеш, Франсе?

Ґрю не потрібно просити двічі, він як ніколи впевнений у своїй бойовій майстерності, хоча сам ледве на ногах тримається. Кройтц киває своєму супроводу, і, виходячи, швидко його інспектує. Не занадто п’яні, саме враз. Двоє міцних парубків-матросів зі сходу, яких Кройтц знайшов коло верфі на Стадсґордені, радо погодилися на будь-яку пропозицію заробітку і з байдужою холоднокровністю проміняли любощі за вбиральнею на вбивство із засідки. Кожен має по невеличкому ножу, що на вигляд якраз такі, як треба: зашургані, із тьмяною від гостріння сталлю.

Отож, рушають. Кройтц довіряє неоковирного Ґрю матросам, що звичними рухами підхоплюють його попід боки. Франса аніскілечки не турбує те, що йому відповідають якоюсь незрозумілою мовою. Попереду йде Кройтц, ведучи все товариство через Слюссен до Міста-між-мостами.

На вулиці Еверскерарґренд войовниче виття Ґрю починати заважати справі, та наказів Кройтца він не чує. Похід уже затягнувся, годинна стрілка на дзвіниці Німецької церкви вже ближче до світанку, ніж до півночі. Навіть східноєвропейці починають втрачати терпець, закочувати очі та лаятися. Брама легко піддається натиску, матроси волочать п’яне тіло сходами вверх, а Кройтц за­в’я­зує довкола підборіддя хустинку. Ґрю недоладно пере­бирає ногами, зісковзуючи зі сходинок і гримаючи чоботами. Вже біля вхідних дверей загін перегруповується, хоча в такій тісноті це непросто: Кройтц хапає Ґрю, найманці виймають ножі й готуються діяти за коман­дою. Кройтц натужно розвертає товариша, підтримуючи тіло лівою рукою під пахвою і прикриваючи його рота долонею, витягає ножа і довго вибирає потрібне місце на спині Франса. Далі всією вагою налягає на вістря, встромляє лезо якомога глибше і відчуває, як сорочкою і штанами Ґрю стікає донизу тепло, по вінця заливаючи чоботи. Кройтц ступає обережно, щоби чого доброго не послизну­тися на сходах.

— Пробач, Франсе, але мусиш залишитися тут задля правдоподібності. Не сприймай це надто особисто і зай­вий раз не ускладнюй нам завдання.