1795

Спершу Карделеві здається, що кличуть якогось його тезку, та коли обертається, бачить дівчину, що махає йому, відокремившись від гурту товаришок. Дівчата продають якийсь крам у кошиках, щільно згуртувавшись неподалік міського муру. Кожна вбрана у власний відтінок сірого, що дістався їй у спадок, на голові — хустина. Лотта Еріка крокує бруківкою з порожнім кошиком у руці. Зустрічаються на півдорозі і ховаються в тінь під колонами Біржі, щоб уникнути прямих сонячних променів. Літо спекотне, ніби поспішає надолужити все те, чого позбавила його холодна весна.

Кардель киває дівчині.

— Лотто, як твої справи?

Дівчина знизує плечима, та Кардель і сам бачить. Одяг охайний і чистий, видно, що не спить надворі, на руках немає синців від стусанів. Вигляд у неї здоровий, а погляд упевнений.

— Непогано.

— А вдома?

Лотта дивиться вбік і плює через плече, щоби не наврочити.

— Ох, як же Франс витріщається, Мікелю! Весь час дивиться на мене розпусним поглядом. Митися наважуюся тільки тоді, коли його нема вдома, інакше обов’язково, як «амінь» у церкві, придумає якусь справу, лише б пройти поруч і побачити більше, ніж дозволено. Але мене не чіпає і робить все, як ти наказав.

— Відкладаєш гроші?

— Усе, що можу. А якщо вдасться знайти якусь службу, то переберуся жити туди.

— Гаразд.

Кардель нетерпляче дивиться на помпу, чекає, коли дів­чина перейде до справи. Із пащ кам’яних левів вивергає­ться вода, наповнюючи відро за відром. У черзі хтось від щирого серця свариться, хлопчина в ганчір’ї не хоче поступатися місцем і розважає дедалі більший натовп вигадливою та соковитою лайкою.

— Три речі маю сказати тобі, Мікелю. Здається, Франс готує помсту. Яку саме, не знаю, але коли п’є, постійно бубонить твоє ім’я та аж чорніє від люті.

— Франс Ґрю далеко не найгірше, із чим мені доводилося мати справу.

— Він лихий, як біс, особливо, коли тверезий. Моя справа попередити.

— Що там ще?

— Ти казав, що шукаєш чоловіка, який переховується. Я поширила це серед дівчат.

Лотта Еріка махає одній із них, та сором’язливо киває, підходить і кланяється Карделю, той киває у відповідь.

— Це Лісбет. Повтори Мікелю те, що розповіла мені.

Дівчина приземкувата, на вигляд десь на рік молодша від Лотти.

— Лісбет — молодша сестра однієї моєї знайомої, що ходить із кошиком довкола церкви Святої Ґертруди. Кажі, Лісбет.

— У кварталі Касіопея, що неподалік від нас, живе один чоловік. Поселився восени, за цілу зиму ні разу не виткнув носа за двері. Мій кузен носив йому дрова і провіант за скромну плату.

— Он як?

— Відростив бороду. Коли приїхав, був поголений, на щоці мав жахливий шрам.

— Із якого боку?

Дівчина проводить пальцем від лівого кутика рота догори.

— Покажеш, де це?

Перш ніж вони встигають рушити, Лотта зупиняє Карделя, нагадуючи про третю справу. Махає ще одній прия­тельці, у тієї на обличчі сліди від синців, що темнішають, коли дівча заливається рум’янцем. Тримає руки позаду, підходить упритул і вручає Карделю подарунок. Дівчата тамують подих, коли Мікель простягає єдину руку по рожеву косу із квітів-дзвоників, що візерунчасто сплетені разом зеленими стеблинками. Від квітів віє чистими пахощами, що перебивають сморід площі.

— Ми ходили за ними аж до митниці.

Кардель так і стоїть із косою в руці, не знаючи, куди її подіти. Дівчина, що дарувала, боязко дременула до зграйки товаришок, і коли вони розходяться, Мікель ще якийсь час тримає подарунок у жмені. Йому здається, що ті квіти в’януть на очах. Кардель затикає косу за пояс і слідом за Лісбет вирушає до кварталу Касіопея.

18.

Кардель і Вінґе чекають у кімнаті. Вище на сходовій клітці поставили поліцая, який має за командою заблокувати втікачеві дорогу. Чоловік замаскувався, як міг: плащ поверх мундира, нашийний жетон схований під коміром. Кімната маленька, повна протягів, вітер задуває крізь розсохлі дошки даху і шпарини між віконними лутками і кам’яними стінами, що ледве-ледве тримаються купи. Піч хоч як не напалюй, а зимою тут завжди холодно. Влітку протяги теж не подарунок: замість свіжого повітря до кімнати разом із нічним бризом проникає гаряче, мов запалене дихання, повітря. Закіптюжені шибки притлумлюють світло, підлога вкрита брудом і пилюкою, бамбетль схожий на розкуйовджене лігво з подертих ковдр. Клопи безсоромно звисають зі стін цілими гронами, приручені й терплячі.

У цій кімнаті стоїть особливий дух. Карделю він знайомий із тюремних камер і місць перетримки заарештованих: так пахне там, де людина перебувала занадто довго, байдуже, чи це лікарня Данвікен, в’язниця Кастенгоф, палуба «Інґеборґ», військові бараки чи склепіння дому Індебету. Чи, зрештою, орендоване самим Мікелем минулої зими житло.

Кардель стріпується, як мокрий пес, відганяючи спо­гади.

— Якщо це лігво Сетона, то його ресурси набагато скромніші, ніж ми гадали. Стокгольмські орендодавці, звісно ж, рідкісні здирники, на яких у пеклі чекає найгарячіший казан, та навіть вони не насмілились би запросити багато за таку діру.