1795

Як не дивно, але Франс Ґрю вмирає так само мляво і жалюгідно, як і поводився за життя: лише здивовано стогне і кілька разів схлипує, усвідомивши безвихідь становища. Коли лезо Кройтца знаходить між ребрами серце, Ґрю заточується, блідне й відлітає до праотців.

Кройтц киває, і росіяни вибивають двері, наче вони із соломи.

Перший матрос перечіпається через скриню, якою були підперті двері, і щойно його голова торкається дощаної підлоги, як її притискає чийсь важкий підбор. Другому у фізіономію летить барило, вибиває з руки ножа, і парубок сторчма гепається на сходи. Знизу лунає сипкий бас:

— Тікайте, бовдури!

Кардель женеться за нападниками, щоби не дати їм наново перегрупуватися. Зауважує постать, що зачаїлася на сходах, але не встигає захиститися, і здорову руку пронизує гострий біль, який миттєво зникає, змитий теплом, що заливає рукав. Кардель обертається і поцілює лівою рукою в напрямку небезпеки. Кукса спалахує вогнем, коли дерев’янка натикається на щось тверде й німе, яке тихо скавчить. Передовий загін прослизає повз пальта і кидає­ться сходами навтьоки, белькочучи щось про маму і залишаючи позаду себе сліди крові і потрощених зубів. Метушня рятує чоловіка, що сидів у засідці, і всі вони дають драпака. На сходах лунко ляскають підошви.

Карделеві здається, що на майданчику поміж східцями вже нікого немає, аж поки він не перечіпається через мертве тіло.

20.

Кардель неспокійно смикається у тонкому серпанку сну і розплющує одне око, щойно Вінґе виходить за двері своєї кімнати. Пальт сидить на підлозі, спершись спиною на кам’яну колону, навколо якої закручені сходи. Із маленького віконця між поверхами, розташованого трохи вище, просочується ранкове світло.

— Доброго ранку.

— Жане-Мішелю, як же ти мене налякав!

— Мав гостей уночі, приходили битися. Втікали швидко і, на жаль, не встигли розповісти, із якого приводу. Не отримавши жодних пояснень, я вирішив пересвідчитися, що й тут не повториться щось подібне.

— Ти просидів тут усю ніч?

Кардель потягується, мотає головою.

— Лише кілька годин. Правду кажучи, я мав намір піти до того, як ти мене побачиш. У цьому будинку так порожньо, що сюди навіть щури не потикаються. Відколи я при­йшов, тут було тихо, як у могилі, нічого охороняти. Ну й, напевне, задрімав десь під ранок.

Синій рукав Карделевої куртки темніший, ніж зви­чайно, а з-під манжета вибивається червоний манжет сорочки.

— Ти кровиш.

Кардель ховає руку.

— Дріб’язкова подряпина. Нападник поцілив у м’яке, нема чого перейматися.

Пальт швидко підводиться на ноги.

— І хто ж це був?

— Останнім часом я розбурхав не одне осине гніздо, тож рано чи пізно хтось та й вжалить.

— То що трапилося?

— Я саме повернувся додому, було вже за північ. Не встиг навіть передихнути, як почув знадвору лемент, а потім гуркіт на сходах. Як для замовного нападу, їм варто би бути обережнішими, але вони, схоже, були впевнені, що я сплю і ні про що гадки не маю. За якийсь час двері вибили і до кімнати ввійшли двоє парубків. На той момент це вже не було несподіванкою. Як тобі відомо, я колись підробляв викидайлом, тож і викинув їх як годиться. Вони залишили під дверима труп, але я не мав до цього стосунку. Я раніше знав того чоловіка та, на своє нещастя, мав із ним справу навесні. Давній бойовий товариш, але було би великим перебільшенням назвати наші стосунки дружніми.

— А що з тілом?

— Переніс його ближче до вулиці і посадив на розі. Розбудив жінку в хатині на подвір’ї, попросив, аби поприбирала. Вона переді мною в боргу і вміє мовчати.

— Навіщо їм було вбивати одного зі своїх?

— Біс їх знає. Від хлопа страшенно тхнуло, наче в жилах бренвін, а не кров. Якщо його кумпани теж випивали, то не виключено, що вони пересварилися, або ж зарізали чоловіка випадково.

— Ти справді у це віриш?

Кардель хитає головою.

— Якби вірив, то спав би у зручнішому ліжку.

Вінґе виходить, зачиняє двері на замок і кладе ключ до кишені.

— Гаразд, піду до Блума, розпитаю, чи багато вбивств сталося у цю ніч. У будь-якому разі тепер знатиму, що труп, знайдений на Еверскерарґренд, не на совісті Сетона.

Кардель спускається сходами слідом за Емілем, і в кінці вулички їхні дороги розходяться. У денному світлі обличчя Мікеля видається надто блідим.

— Жане-Мішелю, перев’яжи ту рану!

21.

Від початку року щоранку та сама процедура. Еміль Вінґе йде по інформацію до заздалегідь визначеного місця у кварталі Цефей. Якщо ніч видалася спокійною, ніхто не приходить. Коли ж Ісак Блум хоче чимось терміново поділитися, то з’являється власною персоною, якщо ж події банальні, надсилає хлопця, поінформованого на основі звітів нічної зміни.