Кардель намагається підкріпитися сном, та марно. Коли прокидається, відчуває, що йому важко ковтати, час від часу щелепи зводить і зуби міцно стискаються. Мікель щосили втоплює пальці в напружені м’язи, і ті поступово розслабляються, самі по собі чи від натиску — незрозуміло. Він п’є воду, жувати не може, тож доводиться терпіти голод. Наступного дня стає ще гірше, судоми зводять усе обличчя, напад зупинити неможливо. Рот вишкірюється, упродовж декількох хвилин оголюючи зуби у божевільній посмішці. Кардель ляскає себе по щоках, аби перебити корчі шоком. Інколи це допомагає, але переважно ні.
Голодний місяць-молодик невблаганно росте всупереч волі Карделя. До повні вже недовго. Недуга дедалі більше заволодіває його тілом, і Кардель щораз частіше прокидається від того, що права рука труситься, напружена, наче якірний трос, і притиснута до грудей, наче захищається. Зап’ястя зігнуте, а пальці так міцно стиснуті, що аж біліють кісточки. Із куксою справи ще гірші: ні до чого не прикріплені м’язи звиваються під порубцьованими тканинами і розтертою шкірою, невидима рука так само страждає від корчів у своєму далекому примарному світі.
На щастя, Еміль Вінґе приходить у вдалий момент. Натягнуті, мов струни арфи, зв’язки щойно розслабилися, напад відступив. Кардель змиває з обличчя піт жменею води, відхиляє поламані двері, які досі не мав сили почепити на завіси.
— Жане-Мішелю, починається!
— Знайшли тіло?
— Так, сьогодні перед світанком у парку Кунґстредґорден.
— Сетон?
— Здається. Не те, чого я очікував, хоча почасти і підозрював, що він спробує перевершити самого себе. Мені потрібна допомога і вся твоя увага. Ти готовий?
Кардель глибоко вдихає і приречено дивиться на Вінґе.
— Завтра маю зустріч, про яку розповідав тобі. Щойно відбуду її — я у твоєму розпорядженні.
Вінґе мовчить, шукаючи щось очима, від чого в Карделя аж мороз по шкірі пробігає.
— То із чого розпочнемо?
— Усе як завжди. Спочатку порозпитуємо, потрібно якнайшвидше знайти місце злочину. А ще маємо ось що…
Еміль дістає з кишені носовичка. Від невеликого розкладного столика, що стояв у кімнаті, залишилися лиш уламки і тріски, тож Еміль тримає знахідку в долоні, щоби Кардель міг роздивитися. По стінах і стелі стрибають сонячні зайчики.
— Це що?
— Скалки дзеркала.
23.
Настає неминучий вечір. У ніч, коли закінчується один тиждень і починається наступний, місяць остаточно округляється. Карделеві здається, що дзвони до служби б’ють годинами. Пальт чекає на наступний напад, примушує себе терпіти. Спочатку перекошується обличчя і вишкіряються зуби — це початок. Далі шия, плечі і руки повільно затягуються у суцільний вузол, ніби заплутані шнурки, потім вигинається поясниця, аж тріщать хребці, зводить груди, від чого кожен подих перетворюється на неглибоке зітхання, заклинює м’язи стегон. Судоми то посилюються, то відпускають. Кардель намагається рахувати час, починаючи відлік з ударів великого дзвона церкви Святого Миколая. Встигає порахувати до тисячі, коли менший дзвін відбиває першу чверть.
Кардель знає, що цей двобій можна завершити одним ударом, особливо якщо завдати його лівою рукою. Однак правда в тому, що влучний удар часто є подарунком долі. Петтер Петтерссон теж готуватиметься. Хоч би судоми дали йому вдосталь часу! Ось цілих півтори години без корчів, але вже наступний напад приходить скоріше, йому вдається дорахувати тільки до восьмиста.
Мікелю залишається одне — чекати.
Кардель виходить завчасно, щоби встигнути оглянути місце. Він усе ще рахує, ноги ступають у такт лічбі. Йому здається, що прогулянка на свіжому нічному повітрі після нещодавньої зливи піде на користь. Днями сонце все ще волочить за собою спеку, як наречена шлейф за сукнею. Біля Ансґаріеберґет його знову скручує, Кардель мусить зупинитись і дочекатися полегшення.
Вісімсот п’ятдесят… Краще зараз, ніж потім. Уся надія на те, що судоми пощадять у вирішальний момент і залишать йому хоч годину свободи. Щойно Кардель отримує можливість рухатися, одразу починає відлік спочатку, розминаючи закоцюблі м’язи.
Двісті… Кардель прибув першим. Вечір непоганий, місце також. Смужка землі, об яку б’ються хвилі затоки, рівна, без перешкод і ямин. У бік Міста-між-мостами тягнеться поле неспокійної чорної води. Вітер ласкавий, однак хвилі стрибають високо, ніби хочуть струсити із себе віддзеркалення зоряного неба. Десь високо в небі між пошматованими хмарами мандрує серпневий місяць, великий і рожево-червоний, такий яскравий, що під ногами з’являються тіні. Кардель зауважує якісь постаті, що рухаються до того самого берега. Петтерссон, мабуть, уже все розпатякав: тепер матимемо публіку.
Чотириста…
Кардель якомога міцніше затягує ремінці, що тримають протез, але так, щоби не обмежувати рухи. Цей гаспид запізнюється. Уже шістсот. Звук позаду видає Карделевого суперника, що прямує до міста поєдинку, несучи під пахвою канчука. У будь-який інший вечір Кардель навіть незасумнівався б у своїй перемозі, але не сьогодні.
Петтерссон підходить ближче, бачить Мікелеву міну і зупиняється як укопаний.