1795

— Хай йому грець, Карделе, невже ти такий радий мене бачити?

Друга частина Маскарад Сетона Весна й літо 1795 року

Кожна мати поучає

недосвідчене хлопча:
То — мара, бліда, як привид,
і отруйна, як змія.
Хлопець чує, та нечистий
йому очі засліпля.
Рум’янами і туманом
спокушає юнака.

Анна Марія Леннґрен (1795)

1.

Це горде місто, що колись було його раєм та ареною розваг, виявилося зрадливою коханкою, чиї ніжні почуття швидко розвіялися. Тепер місто його ледь терпить. Стокгольм перетворився на лабіринт страху, де блукає невтомний однорукий мінотавр. Тюко Сетон не часто виходить на вулицю, крислатий капелюх завжди низько натягнутий на лоба, шалик закриває шию аж по бороду, що здичавіла за зиму. Поверх одягу широчезний плащ із відстовбурченим коміром і подертими полами, що майже волочаться по бруківці. Плащ дістався йому з плеча якогось померлого велетня, і його можна закласти, коли голод докучатиме більше за холод. Рідна мати його би не впізнала.

Проте Сетон крадеться попід стінами, як щур, пересуваючись вулицями від одного рогу до іншого. Ноги зігнуті в колінах, а погляд постійно бігає, щоби своєчасно помітити, хто йде протилежним боком назустріч. Одна невдала зустріч — і пісеньці кінець. Тюко добре знає часи міських припливів і відпливів, тому наважується з’являтися під шматками посіченого дахами неба тільки за сприятливих обставин: коли можна сховатися серед натовпу або коли вуличні ліхтарі погашені і навколо зовсім порожньо. Найгірше у суботу — довгий шлях через Слюссен, потім перед­містя — і далі до Гаммарбю. Але Тюко мусить, наче його ведуть туди на невидимих віжках. Ну, і не хлібом же єдиним, як кажуть.

Часом Сетон бачить освітлені вікна палаців, де розкіш править бал без нього, де довгі бенкетні столи невдовзі розсунуть, звільняючи місце для танців. Він досі пам’ятає, як пихато палаци та особняки здіймалися над бідняцькими кварталами, об чиї мостові йому раніше не доводилося бруднити підошви. Небо там здавалося ширшим, а світло яснішим. Там були зали і пишні покої з високими розписними стелями, на яких ширяли голі херувими, а в теплих обіймах незліченних свічок мерехтіли сухозлітне золото і шовк. Стокгольм, у якому опинився наразі Сетон,— царина клопів і щурів, стелі тут настільки низькі, що стельові балки постійно частують неуважні голови синцями; де від лою і ріпакової олії у світильниках більше чаду, ніж світла. Постійний напівморок придушує навіть ті вбогі кольори, у які вдягається плебс, і будь-який протест проти закону про заборону розкоші розчиняється у цій сірій масі.

Сетон наступає на нечистоти і послизається, витанцьовуючи, наче закутий у ланцюги ведмідь; гнилий сморід від Ріддарф’єрдена не надто відрізняється від затхлості його кімнати. Особливо зараз, коли з-під розталих кучугур і скреслої криги виліз на світ торішній бруд. Сетон проминає фасади будинків на площі Бренда-Томтен, бачить, як зупиняються візки і з них виходять люди із провінції, яких привели сюди мрії про щось більше та краще. Їх зустрічають вуличні хлопчаки, чемно кланяються і пропонують допомогти з важкими скринями і валізами. Потім дітвора, сміючись, тікає зі своєю здобиччю і спритно зникає в закапелках і вуличках, де її ніколи не знайти.

Весна видалася дощова. Затяжні зливи безперервно омивають Стокгольм та його передмістя, дні сплітаються воєдино, а коли опади припиняються, то складається вра­ження, що саме повітря змокле. Варто лише відійти від теп­ла груби, як одяг насичується вологою і повисає мок­рим клоччям. По закапелках ховаються і терпляче вичікують змоклі голуби з настовбурченим пір’ям. Коли голод бере своє, вони один за одним злітають донизу, і тоді вулицею розноситься лунке тріпотіння крил. Сонце сповите щільними сірими хмарами, що ледве просівають світло й не пропускають звичне для цієї пори року тепло. Від Стурторґет стічною канавою постійно тече каламутна вода. Перед найменшою перешкодою утворюються цілі загати, а де вода в калабанях стоїть вже давно, плодяться рої мошкари. Замість поцілунків і турботи Стокгольм укриває Сетона сверблячими укусами. Це все, на що він тепер заслуговує.

Інколи Тюко затримується перед теплими під’їздами і світлими шибами, осторонь прислухаючись до розмов і пліток. Переважно порожні балачки, нового мало. У всіх на вустах зміни, що грядуть. Легковажне майбутнє дає волю всім без винятку судженням. На півдні цього року знову неврожай, ще гірший, ніж торік, люди пухнуть із голоду. Регентський режим доживає останній рік, та мало хто вірить у те, що від королівства, що дістанеться юному королю, хоч щось залишиться. Державні мужі з кожним роком стають все більш дріб’язковими та дратівливими, і це все було би дуже смішно, якби не було так сумно.