1795

— Як би вам сказати… Наші думки розділилися. Краще самі подивіться, тоді й вирішите, на чию сторону пристати. Заходьте, прошу, а я постережу, щоби ніхто вас не потурбував.

Двері ледь помітно відхиляються — так, наче оберігають найсуворішу таємницю. Еміля заштовхують усереди­ну, і він лише встигає помітити крізь щілину, як віддаляється спина гробаря, коли той займає свій пост. Під стелею дзижчать мухи, приваблені запахом розпаду. За якусь хвилину очі Еміля звикають до напівтемряви. На ношах лежить голе тіло, одяг так і забули прибрати з кам’яної підлоги. Еміль раз у раз відмахується від мушви, що лізе в очі, б’ється об його пальці, та, засліплена ненажерливістю, повертається, щоби залізти в кожну ранку чи краплину крові. Оголене тіло виблискує, змащене олією, на яку налипли бруд і земля.

Еміль довго стоїть нерухомо, усіма органами чуття сприй­маючи те, що перебуває перед ним. Потім починає нарізати кола біля нош — то на відстані декількох кроків, то зовсім близько, щоби роздивитися якусь подробицю. Піднімає холодну руку, закляклі м’язи опираються так, ніби труп не хоче розставатися зі своїми таємницями. На місці пов’язок залишилися криваві сліди, на долоні різана рана.

Сесіль каже: спершу різали, а потім довбали. На його думку, рани поверхневі, їх завдали для вигляду. Те саме на другій долоні і стопах.

Рука вище не піднімається, і щоби не докладати зусиль, Еміль опускається навпочіпки й оглядає її нижню сторону. Підважує догори, щоб окинути оком шкіру спини, де накопичилася загусла кров.

Сесіль зауважує, що шкіра ще червона, без синяви. При­пускає, що смерть настала вночі. Радить оглянути чоло, й Еміль виконує наказ. Тім’я по колу вкрите ранами й порізами, пасма волосся злиплися від крові.

Еміль зупиняється біля правого боку трупа, де зяє глибока діра. Темні нутрощі обведені синьою облямівкою. Ця рана видається більш моторошною, ніж інші, бо не змикається, виставляючи на показ найсвятіше і роблячи його геть беззахисним. Еміль намагається уявити інструмент, котрим можна було заподіяти щось подібне, але пасує.

Сесіль каже: тут увійшла смерть, ця рана смертельна. Радить виміряти глибину і зашкребнути дно. Еміль роззирається, шукаючи знаряддя, яким це можна зробити. Не знайшовши нічого кращого, відламує тріску потрібної дов­жини від краю нош і занурює її в рану. Розглядаючи липкий гостряк, здригається. На кінчику повисає густа крап­ля, схожа на розплавлену перлину. Біля краю рани щось блищить, заломлюючи світло. На тімені теж повно таких блискіток, що ховаються у заплутаному волоссі.

Еміль загортає знахідки в носовик і кладе до кишені. Завершивши огляд, стукає у двері. Ян відходить убік, аби звільнити дорогу.

— Подбайте, щоби труп обмили і загорнули. Що швидше він опиниться у землі, то краще. І головне — позначте могилу таким чином, аби тільки вам було відомо, де вона. Я розумію, що саме ви розгледіли, тож подвойте ваше старання вберегти таємницю.

Ян киває. Еміль розвертається, щоби піти.

— Ви завжди розмовляєте з мертвими?

У відповідь Еміль заперечливо й водночас прощально махає рукою.

Ян підвищує голос, щоби його було чутно на віддалі:

— Передавайте мої найщиріші вітання і подяку за хліб насущний!

22.

Усе починається з того, що Карделеві ріже в очах.

Пальт засліплено мружиться і приставляє долоню дашком до чола, хоча й тримається по той бік рову, де тінь. Далі підводить слух. Із невпинного міського гаму раптом вириваються випадкові звуки, що стають нестерпно гучними: скрип колеса на сухій осі воза, брязкіт металу об бруківку, пронизливий радісний чи то переляканий дівочий крик. Кардель шугається і підстрибує, як ошпарений, чим привертає співчутливі й сповнені відрази погляди перехожих — зазвичай так дивляться на дурнів і пияків. Такого з ним ще не бувало. Кардель поспішає додому, набирає по дорозі дзбан води і закочує рукав, аби оглянути руку.

Рана не з привабливих, але водночас і не особливо страшна. Невелика і неглибока, менша за ті, яких Мікелю завдавали безліч разів, коли випадала його черга випроваджувати непрошених гостей за двері. Червону риску, що почала затягуватися кіркою, можна було б прикрити долонею іншої руки, якби вона в нього була. Подумаєш, ще одна подряпина на геть розписаній шрамами руці. Із рани не тхне, гною нема, а шкіра довкола в міру червона і не дуже набрякла. Жодних ознак гангрени, відомих Карделю.

І все одно щось не так. Гуркіт негоди ще з ночі насувається ближче і ближче до міста, ці звуки наростають із кожною годиною. В розкатах грому Карделеві вчуваються крики і голоси, ніби сам Тор їде на колісниці разом із всіма своїми ейнгеріями. Решту дня лунко періщить рясний дощ.