1795

І все ж свято триває. Над проваллям рікою тече бренвін. Невпевненість у завтрашньому дні не відміняє сьогоднішньої пиятики, а наближення Рагнароку[19] не псує хвилинні насолоди. Радше навпаки, адже зв’язок між причинами і наслідками порушений. Ніхто не чекає на блідолицю смерть, зате вона обіцяє списати всі борги. Брудна підлога ходить ходором під дикими відчайдушними танцями. На гральних столах з особливим завзяттям ляскають барвисті карти, запаморочливі суми переходять від багатіїв, що розо­рилися, до бідняків, що вчора жебрали на хліб, а сьогодні всіх частують чаркою. Місто лихоманить.

Увечері в Сетона важлива справа. Грошей у нього катма, всі цінні речі під заставою, скоро нічим буде заплатити за житло. Наприкінці місяця його виженуть, а на вулиці довго переховуватись не вийде. Сетону потрібна допомога, і залишилася одна-єдина соломинка. Тюко чекає на вечір, прислухається до звуків, що вказують на час краще за будь-який годинник.

Щовечора о десятій годині вулицями роздається барабанний дріб. Барабанщик зупиняється біля кожної ще відчиненої корчми, привертаючи таким чином увагу «сосисок». Шинкарі відкуповуються, тицяючи йому в руку за давно узгодженим тарифом, і щедро наливають чарчину-другу для закріплення домовленості. Через два квартали від Норрбру чолов’яга вже такий надудлений, що підпирає всі стіни, щоби втриматися на ногах. Якийсь каверзник завбачливо дірявить виделкою шкіру на барабані, щоб уже точно отримати спокій.

Тюко Сетон накидає на плечі плащ і насуває на чоло капелюха. Огладжує підборіддя. Коли голова міркує про своє, його рука часто сама тягнеться до щоки, ніби перевіряючи, чи насправді щетина добре ховає шрам. Колючі волосинки подразнюють краї рани, і щоразу, усвідомивши власні дії, Сетон відсмикує руку і пхає її до кишені. Однак неслухняна рука, як павук, який опинився у чужій павутині, все одно тягнеться назад.

Сетон оглядається через обидва плеча і вирушає.

2.

Поки він петляє вуличками міста, душу ятрять свіжі спогади про жалюгідні зимові тижні, проведені в темній орендованій комірчині. Плечі притиснуті до ледь теп­лих кахлів печі, а на грудях гусяча шкіра, очі засліплені кіптявою лойового каганця. Єдиний відвідувач — син господаря, що двічі на тиждень привозить повні сани дрів і залишає декілька нових томиків, наосліп вибраних із того, що вполював купець у помешканнях покійників. Їжа з корчми нижче поверхом — та сама ріденька юшка, котру щодня називають по-іншому. Винахідливість клопів не знає меж, хоча й так цілими днями робити нічого, крім як чавити їх загрубілими від цієї справи пальцями. Божевілля, приспане млосною тишею, що з кожним днем стає все нестерпнішою. Гаманець поступово спорожнів, хоча він витрачав лише на найважливіше, лише б не вмерти.

Сетон цурається перехожих. Вони здаються йому гидкими дітьми, що беззмістовно вештаються, не здатні до жодної розумної думки. Хто ще у змозі, насолоджується власним бренним тілом, а хто вже страждає, топить біль у бренвіні. Сетона лякає сила, із якою люди чіпляються за життя, яке нічого насправді не варте. Швець із розбитими кулаками, писар, що косо мружиться за подряпаними скельцями у кривій оправі, жевжик, що хизується купленим втридорога одягом, аби справити враження на інших, наймичка, ганебно зігнута у дві погибелі над своїм уже чималим пузом. Усі вони покірно обіймають свої місця, маленькі частинки цілого — занадто великого і складного для того, щоби їхній розум міг його збагнути. Їм так ніколи і не довідатися про справжній сенс життя…

Сетон спускається у бік вулиці Хеппсбрун. За її останніми будинками стогне хвиля і риплять причальні канати. У цій частині Стокгольма усі чужі мови перемішуються в суцільне нерозбірливе шумовиння.

Йому довго не відчиняють, хоча він постукав у правильні ворота. Той самий лакей, що прийняв його повідомлення, демонструє свою гордовиту пику десь через пів години. Одна брова злегка піднята, ніби дивуючись, що хтось готовий терпіти таке приниження, хоча з кожною хвилиною очікування різниця між паном і жебраком зростає.

— Пан готовий вас прийняти.

Коли Сетон робить крок до порога, служник незворушно стоїть перед ним із кам’яним обличчям.

— Не тут. Прошу обійти з іншого боку.

Сетон пробирається між будівлями до внутрішнього подвір’я. Шкіра черевиків набирається вологи від мокрих відходів, плечі та лікті чіпляються за грубі стіни щоразу, як Сетон намагається обійти найбільші калабані у цьому брудному рові, призначеному для золотарів і найнижчої челяді. Нарешті, спотикаючись, він вибирається на подвір’я, де у відчинених дверях чекає лакей. Добре й те, що не доведеться ще раз стукати.