1795

Звіти зазвичай далеко не найкращої якості — це або усний рапорт стомленого поліціянта не менш сонному колезі, або декілька слів, нашвидкуруч записаних у журналі управління. Чорнильні плями і безграмотність свідчать про надмірне вживання алкоголю і низький рівень освіти працівників поліції. Єдина користь від інформації, що доходить до Еміля після такого «китайського шепоту»[17] — дані про те, у яких парафіях скоротилася кількість населення. Еміль потім сам обходить усі трупарні і робить власні висновки. Гробарі вже знають його як одного зі своїх. Дехто терпіти його не може, особливо зараз, у літні місяці, коли мерці швидко розкладаються, і будь-яка затримка з похованням сприяє розмноженню мух і шкідників. Інші ж не переймаються і тішаться кожній нагоді відкласти лопату й дати перепочинок радикуліту.

В Еміля аж у животі лоскоче, коли він бачить, що Блум уже на місці і нетерпляче вивчає пляму сонячного світла, що надто повільно рухається по жовтому тиньку стіни. Коли Вінґе підходить ближче, опецькуватий секретар мружиться в його бік.

— Розмовляв уранці з начальником нічної зміни. Знайшли тіло. Думаю, воно тебе зацікавить.

— Де?

— Якуб.

Промовистого погляду Блума та одного-єдиного слова, що вказує на локацію, достатньо, щоб Еміль відразу ж розвернувся.

— Емілю, коло моста, вірогідно, буде тиснява.

— Чому?

— Там зібрали «сосисок» з усього міста, кожнісінький мундир. Мабуть, чергова витівка Ройтергольма заради здобуття прихильності народу. Усе літо в газетах писали, що місто кишить бродягами і безробітними, тож можна припустити, що барон вирішив якось із цим покінчити. На твоєму місці я би залишався по той бік мостів аж до вечора — про всяк випадок. У мене погане передчуття, і я не здивуюсь, якщо стічний рів ще до кінця дня наповниться кров’ю.

Кількатижнева спека сьогодні, вочевидь, планує влаштувати прощальний салют. Відколи розвиднілося, ген над шхерами спалахують блискавки, а з червонястої заграви сунуть чорні хмари. Наближається гроза, і запорошена дорога, що нею простує Еміль, перетвориться на брудне місиво, коли він повертатиметься. Біля стаєнь на Гельґеандсгольмені роздратований капітан інспектує своїх обдертих підлеглих, окремо «сосисок» і окремо — сепарат-варту, що розбилась на дрібні зграйки. Капітан репетує, аж заходиться, тицяє шаблею в пальтів, а його підлеглі підтакують глузуванню.

Вінґе непомітно прослизає повз, залишає острів мостом Слактхюсбрун, проходить повз новий міст, якому, схоже, не судилося колись бути добудованим, минає Оперу й Камерний суд[18] і невдовзі стукає у церковну браму. Розповідь сонного охоронця підтверджує те, на що й очікував Еміль: минулої ночі в парку Кунґстредґорден справді був знайдений труп, який відправили на кладовище церкви Святого Івана. Так зазвичай вирішують справи у престижному кварталі Якуб: коли знаходять мертвих, чиє місце проживання невідоме, їх вивозять тачкою якомога далі, щоби якнайшвидше повернутися до важливіших справ.

Поки Еміль бреде далі, східний вітер розганяє залишки спеки. Небо темніє, а за плечима все гучніше гримить. Піт тече, мокрі панчохи аж риплять від тертя об вологу шкіру черевиків. Далі починаються горби, й Еміль мусить піднятися на височину, щоби дістатися цвинтаря церкви Святого Івана, яка хоч і розташована в мальовничому місці, та вигляд має геть жалюгідний.

Доля цього місця, та й не тільки цього, є яскравим зразком руйнування помпезних планів короля Ґустава, що почалося після його смерті. Роками священники чекали, коли ж стару дерев’яну церкву знесуть, а на її місці збудують нову, однак уже затверджений проєкт хрестоподібної базиліки з куполами був відхилений через нову примху короля: Ґустав саме повернувся з-за кордону і вирішив, що скрізь усе має бути італійським. Швидко був спроєктований безвіконний язичницький храм із доричними колонами, капітелями, фризами і крепідами, та, побачивши ці креслення, навіть сам король схопився за голову. Краще вже приберегти грошики на інші розваги. Справу відклали на невизначений час, а дерев’яна церква так і стоїть, стара й негарна, глузливо оточена стосами будівельного каменю.

Групка гробарів товчеться на початку вулиці Давіда Баґаре серед будинків, що слугують їм чимось на кшталт ремісничих цехів. Голосно щось обговорюють. Еміль здивований — незвично бачити їх тут у такий час. Можливо, щось святкують, а може, приймають до своєї громади якогось новачка. Виявляється, ні те, ні інше. Із його появою гробарі бліднуть і замовкають, не бажаючи виносити таємниці за межі свого кола. Усі до одного дивляться вбік, а назустріч Вінґе виходить лише один. Еміль впізнає його: у гробарів він за старшого — бородатий, дужий, руки схрещені на грудях. Якийсь там Ян, прізвища не пригадати.

— Ви прийшли оглянути труп?

— Так.

— Тоді вам краще поквапитися. Я вмовляю хлопців нічого нікому не розказувати, але із власного досвіду знаю, що плітки бігають мостами так само швидко, як і ноги.

— У чому справа?

Гробар чухає бороду і веде Еміля до своєї комори.