1795

Петтерссон знає, що він занадто жорстокий і мусить себе опановувати. Приховувати збочення під виглядом покарання не така вже легка справа, однак зараз воно вже ні для кого не таємниця. Петтерссон тихо лається, кляне Ройтергольма і всіх тих мужів, що сидять із рахівницями в державній бухгалтерії. Якби краще розпоряджалися податками, то і його становище було б іншим. Та ні — раптом виникає потреба все переглянути, у тому числі й норми виробітку для Прядильного дому. Всі записи ретельно звіряються, а вироблена пряжа перемірюється. Кроок, наступник інспектора Бйоркмана, що вже другий рік на посаді, раніше взагалі не цікавився їхнім закладом, а боровся лише з міською злочинністю. А зараз чомусь вирішив втрутитися в діяльність наглядачів і ганить Петтерссона та його колег зі своїм запальним фінським акцентом. Пика червона, мов свіжозварений рак, а сам злющий, наче сторожовий пес. Замало напряли, треба збільшити квоти. А той, хто знає справжню причину нестачі, мовчить, бо надто боїться Петтерссона. Навіть найтупіші з його пальтів уторопали, що вихід пряжі ніяк не збільшити, допоки Петтерссон через день відсилатиме по одній ув’язненій до лазарету, що вже й без того тріщить по швах, а те, чим їх там годують, навряд чи містить достатньо поживи, щоби загоювалися рани.

Аби полегшити свої страждання, Петтерссон вдається до інших шкідливих звичок: заливається бренвіном, жує тютюн так, що аж серце вистрибує із грудей. Та все це мало допомагає, радше навпаки. Сп’яніння погіршує здатність оцінювати ситуацію, і коли хтось із дівчат припускається помилки чи злягає з гарячкою, Петтерссон спалахує. Майстер Ерік наче сам лізе до рук, починається танець — і на каміння бризкає кров. Як завжди, Петтерссон рахує удари. Їх завше дуже мало. Сто кіл, обіцяні сто кіл! Його ошукали…

Досі б’ють дзвони, дідько б їх забрав.

Перед люстром Петтерссон приймає рішення, що виношував понад тиждень: він мусить протриматись ще декілька тижнів, дати лад закладу, переглянути норми і дозволити бранкам спокійно прясти. Лише протягом літа, а восени побачимо. Петтерссон відчищає мундир, із силою затираючи милом численні темні плями. Надалі «танці» — виключно у неділю ввечері, як заведено. Трохи підбадьорившись, наглядач гострить бритву, щоби повернути щокам гладкість і рум’янець.

Потім Петтерссон витирає свіжовиголені щоки і проводить пальцем по підборіддю.

Стукіт у двері.

— Петтерссоне! До тебе прийшли.

Голос Гюбінетта. Невже це знову Кроок прийшов лаятися? Петтерссон витирає бритву об рушник і відкладає вбік.

— Хто?

— Кардель, ну той бродяга, пам’ятаєш? Сподіваюсь, у тебе міцний шлунок, від його вигляду може вивернути.

Гюбінетт хоч і схильний до перебільшень, але цього разу таки не збрехав. У Петтерссона аж сльози виступають від побаченого. Кардель незворушно чекає на наглядача за воротами Прядильного дому.

Петтерссон каже:

— Ага, номер двадцять чотири, Кардель, власною персоною. Виглядаєш так, наче хтось устромив тобі в голову підпалений ґніт і залишив на цілу ніч.

Кардель киває, і вони рушають вулицею вниз, подалі від допитливих вух. Петтерссон здогадується, що привело Карделя, серце рветься із грудей, і його терпець швидко вривається:

— Коли тебе принесло сюди минулого разу, йшлося про Анну Стіну Кнапп.

— Вона була тут восени, ти сам її відпустив.

Петтерссон нахиляє голову вбік, трохи вичікує.

— Може й так.

— Чому? А що сталося потім?

Петтерссон уже не в змозі вгамувати лють, особливо зараз, коли з’явився привід дати їй волю. Наглядач згадує дівчину, її награну щирість, веснянки, блакитні очі і пшеничне волосся — сама невинність у людській подобі. Тому з його вуст невтримним потоком ллються не сказані за пів року слова.

— Та мала шльондра обдурила мене. Клялася, що повернеться, тільки тому я її і відпустив. Тиждень чекав, як ми і домовлялися, нікого іншого не чіпав, стримувався заради неї. Тоді ще один тиждень, і ще один. Я їй щиро повірив, адже Анна Стіна поклялася мені життям своїх дітей, дивлячись у вічі!

Петтерссон плює собі під ноги, а Кардель сичить у відповідь.

— Що ж вона тобі пообіцяла?

— Сто кіл.

— Що?

— Відтанцювати довкола криниці сто кіл зі мною і Майстром Еріком. Після цього можна щасливо вмерти, аби не чахнути в моєму кабінеті.

— Я допоможу тобі знайти нове помешкання. Тіснувате, але спокійне, із земляною підлогою, глибиною приблизно шість футів.

Кардель підходить ближче, широко ставить ноги і го­тує­ться бити лівою рукою. Петтерссон трясе головою, щоб отямитися, а тоді глузливо посміхається, розпрямляється і випинає груди, щоби підкреслити свій зріст.

— Ти, сам, проти мене? Може, в молодості у тебе й був якись шанс, хоча навряд чи. Нещасному підсмаженому каліці Петтера Петтерссона не здолати!