1795

Кардель давно зауважив, що цього року Вінґе курить, як ніколи. Мабуть, таким чином компенсує те, що й досі не п’є. Еміль сідає, затиснувши тендітний чубук пінкової люльки між великим і вказівним пальцями. Із моря віє легкий теплий вітер, несучи з Бекгольмена ядучий сморід киплячої смоли. Еміль здається метушливим, ніяк не може всістися, і Мікелю спадає на думку, що це він відтягує час, бо його гість прийшов зарано.

Урешті Вінґе видихає дим і збирається з думками.

— Жане-Мішелю, хочу в тебе дещо запитати. Ми майже не обговорювали вечір в анатомічній залі. Сетон любив хизуватися своїми лиходійствами, а побаченого в залі нам було більше, ніж достатньо. Точніше, тобі. Я з усіх сил намагався втримати тебе внизу, нехай і з сумнівним успіхом. Що саме ти бачив?

— Усе: Сетона, його посіпаку, жінку на столі.

— Який вигляд був у Сетона?

— Такий, як завжди. Бридкий чортяка з порізаною щокою, розцяцькований, як пава, у жабо і сюртуку із широкими полами.

— Я не це маю на увазі. Мене цікавить вираз його обличчя і настрій. Сетону подобалася ця вистава?

Кардель хитає головою.

— Гадаю, він лише прикидався перед студентом. У його обличчі був страх. За інших обставин важко було би сказати, посміхається він чи ні, і довгий час мені здавалося, що я тоді помилився. Однак коли ми торгувались, я розповів Сетону про своє спостереження, і в нього був такий вираз обличчя, як у хлопчака, якого засікли з повними жменями цукерок.

Вінґе докладає в люльку ще тютюну і дмухає в чубук, аби краще розпалити.

— Жане-Мішелю, зважаючи на побачене тоді, що ти скажеш про ті історії, котрі нам розповів Сетон?

— Безсумнівно, він винен у кожному із цих жахіть.

— Але, може, роль Тюко в них не зовсім така, як він нам змалював?

— Не виключено.

Еміль задумано відкидає голову назад і випускає дим, що з’єднується з пухкими хмарами. Кардель знову підводиться, він утомлений після ночі, і йому страшенно набридли ці загадки. Вінґе прокидається від задуми і блимає очима, ніби спросоння.

— Пробач мені, Жане-Мішелю, у тебе нові клопоти. Як справи з пошуками?

— Кепсько, хоча й трохи краще, ніж раніше. Твоя порада стала у пригоді.

— Складеш мені завтра товариство до Гаммарбю? Можемо потім поговорити, якщо захочеш.

— До шибениці? У суботу? Якого біса? Надивився я на це діло, вистачить на кілька життів наперед.

— Можеш дивитися не на шибеницю, а куди-інде. Тим краще, може, якраз пощастить.

— Гадаєш, там Сетон буде? Із якого би це дива тому, хто переховується, поспішати на таке видовище?

— Мені дещо розповіли в Берґслаґені. Якщо він досі у Стокгольмі, то прийде туди. Не думаю, що в нього є вибір.

13.

Щойно Кардель сідає на бамбетль, як його зморює сон. Голова падає на груди, а тулуб завалюється назад. Сниться йому не те, чого він боявся,— цього разу це спогад із минулого, кожна деталь чітка, ніби справжня.

Мікель знову хлопчина приблизно тринадцяти років, але вже дужий і спроможний до поденної роботи поряд із батьком — кремезним чолов’ягою з довгими руками, долонями завширшки денця від бочки і похмурим, стомленим злиднями і важкою працею обличчям. Їхнє обійстя було одним із крайніх, поруч із лісом, котрому ніхто кінця-краю не бачив, а хто там заблукав, той уже не повертався. Жили вони в рубленій хатині з дощаним дахом, проконопаченим мохом, на земляній долівці — ялинове гілля. Батько володів розчищеним від лісу кам’янистим пагорбом, де коротав увесь свій час у нещадній боротьбі з корінням і камінням. Уже з дитинства Мікель чітко розумів, що камінь — це незвичайна жива істота з якогось іншого виміру, протилежність людині. Каміння вперто проривалося на поверхню землі із глибин, де воно народжувалося, а вибравшись нагору, завмирало і більше ніколи не рухалося. А як інакше пояснити той факт, що їхнє поле родило більше каміння, ніж зерна? Якби в тих кругляках була залізна руда, сім’я Карделя давно би розбагатіла. Дрібні камінці — то ще пів біди, але щороку, коли розмерзався ґрунт і треба було орати, із землі вилазила брила розміром із людину. Батько мусив діставати ту каменюку кілком і рожном, перш ніж продовжити роботу. Не дивно, що така праця приносила самі розчарування.

Кардель із нетерпінням чекав на той день, коли зміцніє настільки, що зможе чинити опір батьковим кулакам не лише сльозами. Тому охоче допомагав на полі, щодня гартуючи свою силу поруч із батьком, і бачив, як різниця між ними зменшується з кожним роком. У хатині поралася мати. Мікель не знав, скільки їй років, проте на вигляд вона була старша, ніж баби з онуками, бо передчасно зістарілася від побоїв і викиднів. У церкві мати соромилася своєї кульгавості і синців довкола очей, тож часто ховала обличчя під вуаллю.

Одного дня Кардель спроможеться захистити себе раз і назавжди.