60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

терпить Келегорма та Куруфіна, і мало хто знає, що до вас вона дуже добре ставиться, а з ваших синів поважала, принаймні, двох старших. Ви не насмілились прохати

персня у сестри Фіндарато, котра свого часу звинуватила двох ваших синів у смерти

брата, а вашого чоловіка перша назвала братовбивцею. Залишається – тільки Нар’я.

- В якому ж горнилі тебе кували, малий заручнику? - вимовила Нерданель, - твій розум

схожий на меч Рінгіл, який князь Нолофінве, як мені оповідали, викував з металу, що

мандрував між зірками.

- Ви хочете сказати, що я є брутальним інтриганом з людською кров’ю в жилах? -

мовив Ельронд сумовито, - я дійсно йду вперед буревієм, але інакше – не можна.

- Я поїду з вами, - мовила Нерданель, - і зроблю все можливе.

Наступного ранку до садиби Феанаро під’їхав невеличкий кінний загін. Окрім родини

Ельронда, Нерданель побачила незнайомого їй Нолдо з поверненців, котрий і назвався

Ерестором, а також білявого голубоокого Лаіквендо, якого їй відрекомендували, як

Леголаса.

Леголас подивився на неї з помірною цікавістю. Зовсім юний, він був дитям Третьої

Епохи, і сама Нерданель, і її сини були для цього молодого воїна настільки далеким

минулим, що вже не цікавили його. Про Великого Феанора він напевне щось чув, а може

йому оповів Ельронд, бо садибу Ельф роздивлявся з повагою, а особливу увагу чомусь

приділив брамі, прикрашеній Зорею Феанаро.

Знайома дорога до Валмару розбурхала в жінці багато сумних спогадів, і тому вона

намагалася не слухати дзвінкий голос Леголаса, котрий захоплювався краєвидами, прозорим повітрям, квітами, незнаними в Ендоре. Ельронд щось йому відповідав, потім

розмову підхопили близнята, однолітки Леголаса, і швидко збилися на вояцькі спогади, напевне тому, що не мали інших…

- О, велетенські павуки – погибель нашого лісу… Однак, якщо точно взяти приціл…

- Одного разу ми з братом натрапили на слід зграї тварей. Я говорю Елладану…

- Битва П’яти Військ? О, я там був, я натягував лука поруч з батьком Трандуїлом…

Коли гобліни вдарили на наше становисько…

- Я ніколи не думав, що Арагорн наважиться підняти військо небіжчиків… Коли я

побачив ту нежить, то сказав Елрогіру…

- … а Гімлі говорить опісля – дарма… Таких добрих вояків гріх звільняти від служби…

- О, Гноми… Їхня жадібність відома всім…

- Тільки не Гімлі. Він мій побратим, хай буде вам відомо.

- О, ми не мали на увазі Гімлі… Це ж та особа, котра наважилась попрохати у

вельможної Галадріель пасмо волосся…

- А головне – отримати його…

- Мама Келебріан говорила, що навіть Великий Феанор не отримав подібного дару…

- Якщо друг Елладан дозволить… Оця рудоволоса пані – дружина самого Феанора?

- Все так, Зелений Листочку. Ми всі негідні навіть поцілувати поділ її сукні.

- Говорять, що діяння Феанора принесли Нолдор безсмертну славу, і незлічені біди…

- Слава, Зелений Листочку, це те єдине, що не вмре й не поляже, доки стоїть Арда.

Задля цього варто витримати сотні бід.

58

- Ви, Нолдор, забагато дбаєте про славу, і замало – про власні життя.

- За славу можна віддати навіть душу, княжичу Леголасе…

- Елрогір має на увазі – за славу доброго вояка.

- Бо якщо це така слава, як у Саурона – то хай вона осиплеться попелом.

- Тут я з тобою згоден, друг Елрогір.

Валмар виріс перед ними несподівано, бо його закривала тінь гори Танікветіль. Ельронд

видимо вже добре знав дорогу, бо впевнено скерував невеличкий загін до одної з садиб, котра заховалася в буянні квітучих дерев просто біля підніжжя гори. Біля самої садиби їх

нагнав ще один вершник – білявий Ваніа, і його привітали захопленими вигуками.

Вершник цей був Глорфіндейл, якого теж було запрошено на цю вечірку. Нерданель

раптом зрозуміла, що вона є єдиною еllet в цій тісній компанії бойових побратимів.

Однак, вона не відчувала ніяковості. Пройшовши в різьблені двері, шанобливо відчинені

перед нею Ерестором, жінка побачила себе у великому люстрі – витончена красуня в

чорній оксамитній сукні для їзди верхи. Сукню прикрашав багряний шалик – останнім

часом Нерданель подобалось дратувати мирних мешканців Тіріону червоно-чорним, або

чорно-червоним сполученням кольорів.

Тим часом, у величенькій вітальні, котра швидше нагадувала книгозбірню, гостей

зустрічав сам Мітрандір у супроводі двох маленьких періанів. Старший з них щиро

тішився зустріччю, але Нерданель вразив погляд молодшого – заглиблений у себе, якийсь

безнадійний. Схожий вираз вона бачила на обличчі Фіндарато – блакитні очі сина

Арафінве спалахували нині радістю лише при вигляді Артаніс.

Ось і цей гобіт трохи отямився і повеселішав, побачивши Леголаса. А той схопив його в

обійми і закружляв з ним по залі, дзвінко сміючись. Старший періан неквапливо

підійшов до Ельронда і тут таки почав якусь нескінченну розмову про поезію. Ельронд

слухав уважно, і різке його обличчя злагідніло, розпогодилось. Нерданель опустилась на