Аеропорт

Тож він мусив робити все так, розмірковував Фрімантл, щоб ситуація була жвавою протягом десяти-одинадцяти місяців — і це йому вдасться. Він дасть цим людям стільки динаміки, скільки треба. Потрібно буде проводити більше зустрічей та демонстрацій, як-от сьогодні, для новин. Судові розгляди надто часто в новини не потрапляють. Попри те, що Фрімантл говорив кілька хвилин тому, що судовий розгляд — це база, будь-яке засідання суду, скоріш за все, буде нудним та неприбутковим. Звісно, він зробить усе можливе, щоби влаштувати спектакль, хоча досить багато суддів розважливо сприймали тактику привернення уваги адвоката Фрімантла і суворо її перепиняли.

Та насправді проблем не буде, якщо він пам’ятатиме (а в таких справах він завжди пам’ятав), що найважливіший чинник — це забезпечення добробуту самого Елліота Фрімантла.

Він побачив, що один з репортерів, Томлінсон із «Триб’юн»[166], говорить по телефону-автомату неподалік від залу; ще один його колега стояв поруч. Непогано! Це означає, що відділи міських новин вже попередили і вони висвітлюватимуть усе, що відбуватиметься в аеропорту. Окрім того, якщо попередні домовленості Фрімантла спрацюють, будуть і репортажі на телебаченні.

Натовп рідшав. Час іти!

10

Біля залитого світлом головного входу аеропорту згас проблисковий маячок автомобіля патрульної поліції штату. Авто, яке супроводило Джо Патроні з місця, де перевернулася вантажівка з причепом, сповільнило рух, а поліцейський за кермом під’їхав до тротуару й помахав начальникові служби техобслуговування «ТВЕ», що їхав позаду. Патроні натиснув на газ. Коли його «б’юїк Вайлдкет» проїхав повз, Патроні привітно помахав своєю сигарою та двічі просигналив.

Хоча останню частину подорожі Джо Патроні подолав досить швидко, загалом відстань з дому до аеропорту — яку він зазвичай проїздив за сорок хвилин — забрала більше трьох годин. Тепер він сподівався, що зможе надолужити частину згаяного часу.

Пробираючись через сніг слизькою дорогою, він швидко перетнув потік автомобільного руху, що тягнувся до терміналу, та проїхав на бічну дорогу, яка вела до ангарів. Біля знака «Служба технічного обслуговування „ТВЕ“» він різко повернув «б’юїком» праворуч. Далі, за кілька сотень футів, бовванів високий та масивний ангар техобслуговування авіакомпанії. Головні ворота були відчинені; він проїхав просто через них.

Усередині ангара очікував оснащений радіоприймачем пікап з водієм; він мав би забрати Патроні на льотне поле — до літака «Аерео-Мехікан», який застряг та досі блокував смугу три-нуль. Вийшовши з машини, начальник служби техобслуговування зупинився лише для того, щоби знову прикурити сигару — ігноруючи правило «не курити», — а тоді забрався своїм присадкуватим тілом у кабіну пікапа.

Він скомандував водієві:

— Добре, малий, ноги в руки і поїхали.

Автомобіль рушив уперед, дорогою Патроні надійшов диспетчерський дозвіл з вежі. Як тільки вони виїхали з освітленої зони ангарів, водій тримався якомога ближче до вогнів руліжної доріжки, які в густому білястому мороку слугували єдиним орієнтиром до місця, де починалась і закінчувалась бетонована поверхня. Дотримуючись інструкцій з вежі, вони ненадовго затрималися біля однієї злітно-посадкової смуги, доки «ДіСі-9» «Дельта Ейр Лайнз» приземлився посеред бурхливого снігу та покотив далі, під гуркіт зворотної реактивної тяги.

Диспетчер руління дав дозвіл перетнути смугу, а тоді додав:

— Це Джо Патроні?

— Ага.

Настала пауза, поки диспетчер порався з іншим трафіком, а тоді:

— Патроні, я «Лінкольн-руління». Маємо повідомлення з кабінету директора аеропорту. Як чуєте?

— Я Патроні. На прийомі.

— Початок повідомлення: Джо, закладаюся з тобою на коробку сигар проти пари квитків на футбол, що ти не витягнеш той літак зі смуги три-нуль сьогодні, і я б хотів, щоб ти переміг. Підпис, Мел Бейкерсфелд. Кінець повідомлення.

Джо Патроні реготнув і натис на кнопку передачі.

— «Лінкольн-руління», я Патроні. Скажи, що ми домовились.

Відставивши мікрофон радіоприймача, він поквапив водія пікапа:

— Рухайся, малий. Тепер я маю стимул.

На заблокованому перетині злітно-посадкової смуги три-нуль начальник бригади техобслуговування Інґрем — з яким Мел Бейкерсфелд мав нагоду поспілкуватися раніше — підійшов до пікапа, коли той зупинився. Начальник досі стояв, закутавшись у парку, прикриваючи обличчя, наскільки це було можливо, від пекучого вітру зі снігом.

Джо Патроні відкусив кінчик свіжої сигари, хоча цього разу не прикурив її, та вийшов з кабіни. Дорогою з ангара він перевзувся з калош у важкі, утеплені черевики; хоча ті й були високими, та все одно потопали в глибокому снігу.

Патроні сам закутався в парку й кивнув Інґрему. Чоловіки були не дуже знайомі.

— Добре, — сказав Патроні; довелося кричати, щоб його почули крізь завивання вітру. — Викладай, що там за гівно у вас трапилось.