Аеропорт

— Добре. — Підійшовши ближче до літака, Інґрем гукнув до працівників наземної бригади, що стояли разом. — Нумо, хлопці, починаємо копати!

Джо Патроні й собі взявся за лопату, і за кілька хвилин бригада почала розкидати болото, землю та сніг.

Після того, як він скористався телефоном, щоб зв’язатися з пілотами в кабіні екіпажу нагорі, Інґрем — заручившись допомогою одного з механіків — почав пробиратися через замерзле болото, щоб холодними закоцюблими руками покласти перші балки перед колесами літака.

Час від часу на льотному полі крізь шквали снігу та зі зміною видимості можна було побачити зльоти та приземлення літаків, а високий рев реактивних двигунів розносило вітром у вуха чоловіків, що працювали. Проте біля смуги три-нуль усе було тихо та спокійно.

Джо Патроні порахував: мине ще близько години, поки бригада закінчить копати, і можна буде запустити двигуни «Боїнга-707» та спробувати вирулити великий авіалайнер з трясовини. Тим часом чоловіків, які зараз викопували два рови, що вже набирали форми, доведеться відпустити на перерву, щоб ті зігрілися в автобусі бригади, який досі стояв на руліжній доріжці. Зараз була десята тридцять. Якщо пощастить, подумав він, зможе опинитися вдома в ліжку — з Марі — незабаром після півночі.

Щоб наблизити таку перспективу, а також щоб зігрітися, Патроні ще наполегливіше взявся копати.

11

У «Кав’ярні небесного командира» Вернон Демерест замовив чай для Ґвен та чорну каву для себе. Кава зазвичай допомагала йому бути бадьорим; він ще, мабуть, перехилить з десяток чашок дорогою до Рима. Хоча командир Гарріс візьме на себе більшу частину сьогоднішнього польоту Рейсу Два, Демерест не мав наміру розслаблятися розумово. Він рідко розслаблявся у повітрі. Усвідомлював, як і більшість пілотів-ветеранів, що авіатори, які помирають від старості у себе в ліжках, — це ті, хто протягом своєї кар’єри були готові миттєво реагувати на неочікувані події.

— Ми обоє на диво тихо сидимо, — сказала Ґвен м’яким «англійським голосом». — І словом не перекинулися, відколи зайшли в термінал.

Минуло всього кілька хвилин відтоді, як вони покинули зал відправлення, після оголошення затримки на годину. Їм вдалося захопити місце в задній частині кав’ярні, і зараз Ґвен дивилася в люстерко пудрениці, принагідно пригладжуючи волосся, щоб воно розкішно спадало з-під елегантної шапочки стюардеси «Транс Америки». Погляд її темних, виразних очей ненадовго перекинувся на обличчя Вернона Демереста.

— Я не говорив, — сказав Демерест, — тому що думав; оце й усе.

Ґвен прицмокнула губами без помади — авіакомпанії мали суворі приписи, що забороняли стюардесам наносити макіяж у громадських місцях. Зрештою Ґвен використовувала його дуже мало; її шкіра була наче кров з молоком, відтінку, з яким так багато англійок начебто народжувались.

— Про що думав? Про травматичний досвід — звістку про те, що ми станемо батьками? — Ґвен пустотливо всміхнулася, а тоді продекламувала: — Командир Вернон Волдо Демерест та міс Ґвендолін Елайн Мейген оголошують про те, що очікують появи своєї першої дитини… кого?.. Ми ще не знаємо, правда? Не знатимемо ще місяців сім. Що ж, чекати не так уже й довго.

Демерест мовчав, поки перед ними ставили каву і чай, а тоді запротестував:

— Господи, Ґвен, будьмо серйознішими в цьому питанні.

— А для чого? Особливо, якщо я несерйозна. Зрештою, якщо хтось і має непокоїтися, то це я.

Він збирався знову заперечити, коли Ґвен під столом узяла його за руку. Її вираз обличчя змінився на прихильний.

— Вибач. Думаю, новина й справді стала шоком — для нас обох.

Саме такого вступу Демерест і очікував. Він обережно промовив:

— Вона не має шокувати. Мало того, ми можемо не бути батьками, якщо захочемо.

— Ну, — сухо заговорила Ґвен, — я все чекала, коли ти нарешті до цього дійдеш. — Вона заклацнула пудреницю та відклала її. — Ти майже почав у машині, правда? А тоді передумав.

— Що передумав?

— Ой, та ну тебе, Верноне! Навіщо прикидатися? Ми обоє чудово знаємо, до чого ти ведеш. Ти хочеш, щоб я зробила аборт. Думав над цим одразу після того, як я сказала тобі про вагітність. Хіба не так?

Демерест неохоче кивнув:

— Так. — Прямолінійність Ґвен його досі бентежила.

— У чому справа? Думав, я ніколи раніше не чула про аборти?

Демерест озирнувся через плече, щоби перевірити, чи ніхто не чує їхньої розмови, але гамір кав’ярні, загальний гул заглушали все.

— Я не був певен, як ти зреагуєш.

— Я й сама не певна. — Настала черга Ґвен говорити серйозно. Вона розглядала свої долоні, довгі тонкі пальці, які він так любив та які вона склала перед собою. — Я думала над цим. І досі не знаю.

Демерест збадьорився. Принаймні не було грюкання дверима або чіткої відмови.

Він намагався говорити голосом розуму.

— Насправді це єдина розважлива річ, яку ми можемо зробити. Певною мірою неприємно думати про це, але воно принаймні закінчиться швидко, а якщо все робиться правильно, професійно, то ніякої загрози не буде і можна не боятися ускладнень.