Аеропорт

— Ви знаєте, як з тим упоратися.

Люди Ордвея, наскільки Мелові відомо, були фахівцями, коли справа стосувалася п’яниць в аеропорту, яких рідко в чомусь звинувачували, хіба що ті ставали надто буйними. Здебільшого то були комівояжери та бізнесмени з інших міст, часто виснажені після важкого, сповненого конкуренції тижня, яким кілька чарок дорогою додому добряче давали в голову. Якщо льотний екіпаж не пускав їх на борт — а командири, за якими було останнє слово в таких питаннях, зазвичай були невблаганні щодо цього, — п’яниць проводжали в камеру попереднього ув’язнення й залишали там протверезіти. Пізніше їм дозволяли піти — майже кожен з них був зніченим.

— О, є ще одна річ, — сказав керівник поліції. — На паркінгу, здається, у нас є кілька покинутих машин. У таку погоду важко бути впевненим, але ми перевіримо, як тільки зможемо.

Мел скривився. Покинуті на паркінгах машини були чумою аеропортів усіх великих міст. Коли старий драндулет ставав ні до чого не придатним, виявлялося, що позбутися його — несподівано важке завдання. Продавці брухту та вживаних машин уже переповнили свої смітники і більше не потребували автомобілів — хіба що власники самі платили. Тож власник міг заплатити за утилізацію, за зберігання або знайти місце й покинути автомобіль так, щоб його не відстежили. Аеропорти мимоволі ставали такими собі звалищами.

Старі машини привозили на паркінги аеропортів, а затим тихо знімали номерні знаки й інше. Серійний номер двигуна, звісно, зняти було неможливо, але час та клопоти, пов’язані з його відстежуванням, не були того варті. Простіше для аеропорту було зробити те, чого не хотів колишній власник, — заплатити, щоб машину забрали на утилізацію, і то чимскоріш, оскільки вона заважала отримувати дохід з місця на паркінгу. Останнім часом в аеропорту Лінкольна місячний рахунок за утилізацію старих автомобілів став досить значним.

Крізь товкотнечу в залі Мел помітив Вернона Демереста.

— Крім того, — добродушно повів далі Ордвей, — ми в хорошій формі для зустрічі з гостями з Медоувуда. Дам тобі знати, коли вони прийдуть. — Приязно кивнувши, поліцейський пішов далі.

Вернон Демерест — в уніформі «Транс Америки», з упевненою, як завжди, поставою — прямував у бік Мела. Бейкерсфелд відчув хвилю роздратування, згадуючи критичний звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, про який він уже чув, але ще не бачив.

Демерест наче й не збирався зупинятися, доки Мел не озвався:

— Доброго вечора, Верноне.

— Здоров. — Тон був байдужий.

— Чув, що ти тепер начальник з очистки снігу.

— Не конче бути начальником, — відрізав Вернон Демерест, — щоб розуміти, де роботу виконують абияк.

Мел насилу продовжив говорити стримано.

— Ти хоч уявляєш собі, скільки там снігу?

— Мабуть, краще, ніж ти. Частина моєї роботи — вивчення метеорологічних зведень.

— Тоді ти мав би знати, що у нас в аеропорту за останню добу випало десять дюймів снігу; не кажучи вже про те, якою ситуація була перед тим.

Демерест стенув плечима.

— То прибери його.

— Цим ми і займаємося.

— Дохера ефективно.

— Максимальний задокументований снігопад тут за всю історію, — наполіг Мел, — дванадцять дюймів у цей же період. То була повінь, і все закрили. Цього разу ми наблизилися до цих показників, але не закрилися. Ми боремося, щоб далі працювати, і нам це вдається. Немає жодного іншого аеропорту, який би впорався краще за наш у таку бурю. Снігоприбиральна техніка задіяна цілодобово.

— Можливо, вам просто бракує тої техніки.

— Заради Бога, Верноне! Ні в кого немає достатньо техніки для бурі, яка триває вже три останні дні. Всім би вона знадобилася, але ніхто не купує снігоприбиральну техніку для випадкових критичних ситуацій — якщо хоч трохи тямить в економіці. Техніку купують для сприятливих умов, а в разі надзвичайної ситуації користаються всім, що мають, розподіляючи її заради найбільшої переваги. Саме цим і займаються мої люди, й роблять це збіса непогано!

— Добре, — сказав Демерест, — ти маєш свою думку, я — свою. Мені ж здається, що ти працюєш некомпетентно. Так я й написав у своєму звіті.

— Я думав, то був звіт комітету. Чи ти розштовхав інших, щоб самому вдарити?

— Як працює комітет, то вже наша справа. Має значення тільки звіт. Завтра отримаєш копію.

— Дуже дякую. — Його шваґер, як помітив Мел, навіть не заперечував, що звіт він склав особисто. Мел не вгавав: — Що б ти там не написав, це нічого не змінить, та, якщо це тебе задовольнить, він матиме свій негативний вплив. Завтра мені доведеться витрачати час на те, щоби пояснити, наскільки ти безграмотний у певних сферах.

Мел говорив гаряче, не намагаючись приховати свого гніву, і вперше Демерест вишкірився.

— В печінки тобі заліз трохи, ге? Що ж, шкодую за негатив і за твій втрачений час. Згадаю про це завтра, коли грітимусь на італійському сонечку. — Із самовдоволеною посмішкою він рушив геть.

Не здолав Демерест і кількох ярдів, як вираз обличчя змінився на сердитий.