Аеропорт

Та він цього не зробить. Поки що, як тільки Вернон Демерест вирішував діяти згідно з певним планом, то дотримувався його до кінця. Самодисципліна стала його другою натурою.

Крім того, здоровий глузд підказував: якщо не розійтися з Ґвен найближчим часом, може настати момент, коли він не зможе — заручившись тією ж самодисципліною чи без неї — взагалі не зможе змусити себе порвати з нею. Якщо так станеться, то це потягне за собою потребу постійності і, разом з нею, певне катастрофічне зрушення — шлюбне, фінансове, емоційне, — якого він рішуче збирався уникнути. Десять чи п’ятнадцять років тому — можливо; зараз — ні.

Він торкнувся руки Ґвен.

— Іди вперед. Я за хвилинку наздожену.

Попереду, коли натовп у центральному залі трохи порідів, він помітив Мела Бейкерсфелда. Вернон Демерест не мав нічого проти того, щоб його бачили разом з Ґвен; хоча сенсу рекламувати їхні стосунки перед родиною не було.

Його шваґер, як помітив Демерест, серйозно розмовляв з лейтенантом Недом Ордвеєм, умілим темношкірим добряком, який керує лінійним відділком поліції аеропорту. Можливо, Мел надто зайнятий, щоби помітити чоловіка своєї сестри, на що абсолютно не зважав Демерест, який не мав жодного бажання бачитись, але водночас не мав наміру уникати зіткнення. Ґвен щезла в натовпі; останнім, що він побачив, були гарні, затягнуті в нейлон ноги і такі ж привабливі та пропорційні щиколотки. O Sole Mio… поквапся!

Зараза! Мел Бейкерсфелд його помітив.

— Я шукав тебе, — сказав лейтенант Ордвей Мелові кілька хвилин тому. — Тільки-но почув, що в нас будуть гості — кілька сотень.

Сьогодні керівник поліції аеропорту був в уніформі; високий, імпозантний чолов’яга, що на вигляд був наче африканський вождь, хоча, як на такого кремезного чоловіка, голос його вирізнявся несподіваною м’якістю.

— У нас і без того гості. — Мел обвів поглядом переповнений, метушливий зал. Він ішов до свого кабінету на адміністративному антресольному поверсі. — Не сотні — тисячі.

— Я не про пасажирів, — сказав Ордвей. — Ті, про кого я говорю, можуть створити нам більше проблем.

Він розповів Мелові про масовий мітинг мешканців Медоувуда, що виступають проти шуму; наразі зібрання у закритій залі завершилось і більшість його учасників вже їхали в аеропорт. Лейтенант Ордвей дізнався про зустріч та її передбачуване продовження від телевізійної знімальної групи, яка попросила дозволу розставити камери у приміщенні аеропорту.

Після розмови з телевізійниками Ордвей зателефонував другові в офіс «Триб’юн», який зачитав йому основну суть газетного повідомлення, яке репортер, що був відвідав зібрання, щойно передав по телефону.

— Гадство! — буркнув Мел. — Ото знали, яку саме ніч вибрати! Так, ніби у нас своїх проблем бракує.

— Думаю, в тому й річ; так на них звернуть більше уваги. Та я гадав, що тебе краще попередити, бо вони, мабуть, захочуть з тобою побачитися, а також з кимсь із ФУЦА.

Мел гірко промовив:

— ФУЦА ховає голову в пісок, як тільки чують щось таке. І не вилазять, доки не почують, що все чисто.

— А ти? — Поліцейський вишкірився. — Вже почав копати тунель для втечі?

— Ні. Скажеш їм, що я готовий зустрітися з делегацією з пів десятка людей, хоча сьогодні це тільки марнування часу. Я нічого не вдію.

— Ти розумієш, — сказав Ордвей, — якщо вони не влаштовуватимуть безладу або не шкодитимуть майна, з точки зору закону, я нічого не можу зробити, щоб решта не зайшли всередину.

— Так, розумію, та я не говоритиму з цілим натовпом, проте не шукаймо собі проблем. Навіть якщо з їхнього боку й буде агресія, головне, щоб ми самі таким не займалися, хіба в крайньому разі. Пам’ятай, що буде преса, а я не хочу створювати якихось мучеників.

— Я вже попередив своїх людей. Вони обійдуться жартами та утримаються від джіу-джитсу.

— Чудово!

Мел був упевнений у Неді Ордвеї. Діяльність поліції в аеропорту Лінкольна забезпечував самостійний відділок міської поліції, а лейтенант Ордвей представляв найкращий тип кадрового поліцейського. Він уже рік керував групою поліцейських аеропорту, і, скоріш за все, незабаром він матиме важливіше призначення в місті. Мелові його бракуватиме.

— Як справи з усім іншим, якщо не брати до уваги Медоувуд? — поцікавився Мел. Він знав, що загін Ордвея, в якому приблизно сотня поліцейських, як і більшість людей в аеропорту, працюють понаднормово, відколи почалася буря.

— Загалом спокійно. Більше, ніж зазвичай, п’яних та кілька бійок. Але це норма, зважаючи на ті затримки польотів та черги в барах.

Мел вишкірився.

— Не гони на бари. Аеропорт має відсоток з кожної склянки, а нам потрібні доходи.

— Як і авіакомпаніям, напевно. Принаймні судячи з пасажирів, яких вони намагаються витверезити, щоб запхнути на борт. У мене, як завжди, претензії щодо цього.

— Кава?

— Еге ж. Щойно п’яний, як чіп, пасажир з’являється перед стійками реєстрації авіакомпанії, хтось із відділу з обслуговування пасажирів дістає завдання напоїти його кавою. Авіакомпанії досі не зрозуміли, що, як тільки кава опиняється в його череві, все, що ти отримуєш, це бадьорого п’яндигу. Саме тоді вони й телефонують нам.