Аеропорт

Причиною незадоволення командира Демереста була каса продажу страхування в головному вестибюлі — яка сьогодні, вочевидь, шпарко заробляла гроші. Це нагадувало Демересту, що перемога над Мелом Бейкерсфелдом то ніщо, слабенький укол. Через тиждень критичний звіт Комітету з питань снігоборотьби забудуть, але страхова каса залишиться на місці. Тож по-справжньому перемагав його слизький, манірний шваґер, який вщент розбив аргументи Демереста перед комісією з питань аеропорту й виставив його придурком.

За страховими касами двоє молодих дівчат — одна, та сама білявка з великими грудьми — швидко виписували поліси для заявників, поки ще пів десятка людей стояли в черзі. Більшість із них тримали в руках готівку — обіцяючи ще більше швидкого прибутку для страхових компаній, гірко відзначив Демерест, — і він не сумнівався, що до автоматів продажу страхування, розкиданих по терміналу, черги стоять не менші.

Він замислився, чи хтось із його потенційних пасажирів Рейсу Два стоїть у черзі. Спокушала думка про те, щоб поцікавитись і, якщо такі знайдуться, навернути на іншу думку; проте він вирішив, що не варто. Вернон Демерест уже якось намагався закликати людей біля страхової каси не купувати авіастрахування аеропорту і пояснювати їм чому; а це потягнуло за собою скарги та різку догану від керівництва «Транс Америки». Хоча авіакомпаніям не подобався продаж страхування в аеропорту, як і екіпажам літаків, на перших здійснювався різноманітний тиск, що змушував їх займати нейтральну позицію. По-перше, керівництво аеропортів стверджувало, що вони потребують доходів з діяльності страхових компаній; якщо не буде грошей з цього джерела, зазначали вони, можливо, авіакомпаніям доведеться компенсувати втрати вищими зборами на посадку. По-друге, авіакомпанії не хотіли ображати пасажирів, які можуть обуритися, якщо їм не дадуть змоги купувати страховку, як вони звикли. Тому пілотам довелося взяти ініціативу на себе — вкупі з критикою.

Роздумуючи про це, командир Демерест спинився на кілька секунд, спостерігаючи за активністю страхової каси. Він щойно побачив, як до черги приєднався новенький — знервований чоловік — кволий та згорблений, з дрібними коротенькими вусиками. Чоловік тримав у руці невеликий дипломат і, здавалося, непокоївся через час; постійно кидав погляд на годинник центрального вестибюля, звіряючи його зі своїм. Очевидно, він не тішився довжиною черги попереду.

Демерест з огидою подумав: у цього типа явно мало часу; йому варто забути про страхування та вийти на борт рейсу. Тоді Демерест нагадав собі: він мусить повернутися в кабіну екіпажу Рейсу Два. Швидко рушив до залу відправлення «Транс Америки»; з хвилини на хвилину пролунає перше запрошення на посадку. О! А ось і воно.

«Запрошуємо до виходу на посадку пасажирів Рейсу Два „Золотої Каравели“, авіакомпанії „Транс Америка Ейрлайнз“, що прямують до Рима…»

Командир Демерест простояв у терміналі довше, ніж збирався. Поки він рухався, гучне оголошення продовжувало звучати над гамором залів.

12

«…Рейсу Два „Золотої Каравели“, авіакомпанії „Транс Америка Ейрлайнз“, що прямують до Рима. До відома всіх пасажирів, у яких підтверджене бронювання…»

Оголошення про відправлення рейсу в аеропорту по-різному звучало для слухачів. Для когось то був рутинний виклик, що передував марудній, пов’язаній з роботою подорожі, яку — якби мали в цій ситуації вільний вибір — вони б ніколи не здійснили. Для інших оголошення було початком подорожі; для ще декого — наближенням кінця — прибуттям додому. Для деяких воно означало сум та розлуку; для інших, навпаки, перспективу об’єднання та радості. Деякі чули оголошення, які завжди стосувалися інших людей. Їхні друзі чи родичі подорожували, для них назви місць призначення були чимсь на кшталт меланхолійного мерехтіння далеких місцин, яких вони ніколи не побачать. Купка людей слухала оголошення з острахом; ще менше — з байдужістю. Оголошення було сигналом початку процесу відправлення. Літак був готовий; настав час посадки пасажирів, і запізнюватися не можна; дуже рідко авіалайнери чекали окремих людей. Зовсім скоро літак увійде в найбільш неприродну для людини стихію — небеса; і оскільки вона була неприродною, в цьому завжди була та завжди залишатиметься частинка пригоди й романтики.

Було щось романтичне в механіці оголошень про рейси. Воно народжувалося в пристрої, який багато в чому нагадував музичний автомат, однак замість монет його в дію запускали кнопки. Ці кнопки розміщені на консолі контролю польотної інформації — мініатюрній диспетчерській вежі (в кожної авіакомпанії був свій КПІ або його аналог) над залом відправлень. Клеркиня натискала на кнопки у відповідній послідовності; опісля всю роботу виконувала машина.