Аеропорт

Ґерреро з автобуса пішов просто до каси страхування, де зараз стояв п’ятим у черзі. Двоє людей у голові черги говорили з двома клеркинями, які працювали страх як повільно. Одна з них — білявка з великими грудьми та глибоким декольте — вела тривалу розмову з клієнткою, жінкою середнього віку. Клеркиня, вочевидь, радила жінці взяти більший поліс, ніж та просила; жінка не могла визначитися. Очевидно, поки Ґерреро дістанеться голови черги, мине, як мінімум, хвилин двадцять, але на той час Рейс Два уже, скоріш за все, відлетить. Але він мусив купити страховку; він мусив бути на борту.

Оголошення системи гучного зв’язку повідомило, що посадка на рейс проводиться на виході номер сорок сім. Ґерреро потрібно бути на виході негайно. Він відчув, що дрижить. Долоні прилипли до ручки дипломата. Знову глянув на годинник, уже вдвадцяте порівнюючи його з годинником терміналу. Минуло шість хвилин після оголошення Рейсу Два. Закінчення посадки… зачиняються двері літака… це може статися в будь-яку мить. Потрібно зробити хоч щось.

Д. О. Ґерреро грубо проштовхнувся до голови черги. Він уже давно не зважав на те, що його помітять або що він когось образить. Один чоловік запротестував:

— Агов, приятелю, ми тут теж чекаємо.

Ґерреро його проігнорував. Він звернувся до пишногрудої білявки:

— Будь ласка… вже оголосили мій рейс — до Рима. Мені потрібне страхування. Я не можу чекати.

Чоловік, що говорив перед тим, втрутився:

— То лети без. Наступного разу приїдеш сюди раніше.

Ґерреро мав спокусу відповісти: не буде наступного разу. Натомість знову звернувся до білявки:

— Будь ласка!

На його подив, вона тепло всміхнулася, хоча він очікував відмови.

— Ви сказали «Рим»?

— Так-так. Уже оголосили про рейс.

— Я знаю. — Вона знову всміхнулася. — Рейс Два «Транс Америки». Називається «Золота Каравела».

Незважаючи на знервованість, він зауважив сексуальний європейський акцент дівчини, мабуть, угорський. Д. О. Ґерреро спробував говорити спокійно:

— Саме так.

Дівчина, знову всміхаючись, звернулася до інших людей у черзі.

— У цього джентльмена справді дуже мало часу. Впевнена, ви не образитеся, якщо я допоможу йому.

Сьогодні стільки всього пішло шкереберть, що він не міг повірити в таку удачу. З черги донеслося якесь невиразне ремствування, але чоловік, який говорив перед тим, зараз мовчав. Дівчина витягла бланк заяви на страхування. Вона світилась усмішкою до жінки, з якою саме працювала.

— Зараз, хвилинку. — Тоді спрямувала усмішку на Д. О. Ґерреро.

Вперше він усвідомив, наскільки дієвою є ця усмішка і чому інші не протестують. Коли дівчина подивилася просто на нього, Ґерреро — якого рідко вражали жінки — відчув себе так, наче зараз розтане. А ще в неї були найбільші цицьки, які він будь-коли бачив.

— Мене звуть Банні[169], — промовила дівчина з європейським акцентом. — А вас? — Її кулькова ручка зависла над папером.

У ролі продавчині авіастрахування в аеропорту Банні Воробйофф мала неабиякий успіх.

Вона прибула до Сполучених Штатів не з Угорщини, як було подумав Д. О. Ґерреро, а з Ґлаухау, що на півдні Східної Німеччини, за Берлінською стіною.

Банні (яка тоді була Ґретхен Воробйофф, непоказна, плоскогруда донька дрібного чиновника-комуніста та комсомолка) подолала стіну вночі, разом з двома компаньйонами. Обох чоловіків помітили у світлі прожекторів та застрелили; їхні тіла провисіли добу на колючому дроті, щоб усі бачили. Банні уникнула прожекторів та пострілів малокаліберної зброї й вижила, а виживання, здавалося, було якістю, якою її обдарувала природа.

Пізніше, коли вона двадцятиоднорічною іммігранткою прибула до США, то прийняла американське вільне підприємництво та його принади із запалом неофітки. Вона важко працювала санітаркою в лікарні, де пройшла певне навчання, а вночі підробляла офіціанткою. В решту часу вона якось втиснула навчання на курсах англійської Берліца[170], а також сон — час від часу вона спала з інтернами з лікарні. Інтерни відплачували сексуальні послуги Ґретхен, знайомлячи її з ін’єкціями силікону в груди, які почалися випадково, але перетворилися на веселий груповий експеримент, де вони хотіли побачити, наскільки її перса можуть збільшитися. На щастя, ще до того, як вони стали просто гігантськими, Ґретхен скористалася ще однією новознайденою свободою та звільнилася з роботи в лікарні, щоб зайнятися тією, де платили більше. Десь на цьому шляху вона потрапила до Вашинґтона та обійшла Білий Дім, Капітолій і «Плейбой Клаб»[171]. Після останнього місця вона ще більше себе американізувала, взявши ім’я Банні.

Відтоді минуло півтора року, і Банні Воробйофф цілком пристосувалася до нового життя. Вона відвідувала школу танцю Артура Мюррея[172], «Блакитний Хрест»[173] та «Коламбія Рекорд Клаб»[174], мала рахунок у «Карсон Пірі Скотт»[175], передплачувала «Рідерз Дайджест»[176] і «ТіВі Ґайд»[177], вчасно купувала «Ворлд Бук Енциклопедії»[178], мала перуку та «фольксваґен», збирала купони на знижку й сиділа на пігулках.