Читаем Аеропорт полностью

Стендіш стежив за часом та збирався через кілька хвилин підійти до виходу номер сорок сім, не через офіційні справи, а щоби попрощатися зі своєю племінницею Джуді — дочкою його сестри, — котра летіла на рік навчання до Європи. Стендіш пообіцяв сестрі, яка жила в Денвері, що він супроводить Джуді на літак. Цього вечора він уже встиг провести якийсь час у терміналі з племінницею — милою, врівноваженою вісімнадцятирічною дівчиною — і вже сказав, що ще заскочить, аби востаннє попрощатися перед зльотом. Заразом інспектор Стендіш намагався розібратися з однією виснажливою проблемою, яка ознаменовувала кінець цього надто тривожного дня.

— Мадам, — тихо звернувся він до чванливої худокостої жінки, кілька валіз якої лежали розкриті на столі митного огляду між нею та Стендішем, — ви точно впевнені, що більше нічого не хочете мені сказати?

Вона відгаркнулась:

— Я так розумію, ви твердите, ніби я брешу, хоча я вже розповіла вам усю правду. Їй-богу! Ви всі тут такі нав’язливі, такі підозріливі, що я інколи задумуюся, чи не в поліцейській державі ми живемо.

Гаррі Стендіш проігнорував другу репліку, оскільки митних службовців навчали ігнорувати обра́зи, які ті були змушені вислуховувати, та ввічливо відповів:

— Я нічого не стверджую, мадам. Тільки запитав, чи не бажаєте ви внести якісь поправки до ваших свідчень щодо цих речей — суконь, светрів та хутряної шуби.

Жінка, чий американський паспорт свідчив, що її звуть місіс Геррієт Дю Беррі Моссман, яка живе в Еванстоуні та щойно повернулася з місячної подорожі Англією, Францією та Данією, єхидно відповіла:

— Ні, не бажаю. Мало того, коли адвокат мого чоловіка почує про цей допит…

— Так, мадам, — промовив Гаррі Стендіш. — У такому випадку, чи не могли б ви підписати цей бланк. Якщо хочете, я вам поясню, що там.

Сукні, светри та шуба лежали на валізах. Ця шуба — з соболиного хутра — була на місіс Моссман, поки кілька хвилин тому інспектор Стендіш не прибув до кімнати особистого огляду номер одинадцять; він попросив зняти її, щоб мати змогу роздивитися уважніше. Стендіш прийшов сюди, оскільки невдовзі перед тим загорілася червона лампочка панелі на стіні біля центру великого залу митного контролю. Лампочки — по одній на кожну кімнату — показували, що митник, який там проводить огляд, має проблему та потребує допомоги керівника.

Тепер молодий митник, який до того мав справу з місіс Моссман, стояв збоку від інспектора Стендіша. Більшість пасажирів, які прибули на борту «ДіСі-8» компанії «Скандинавіан Ейрлайнз» із Копенгагена, вже встигли покинути зону митного контролю. Тільки ця гарно вбрана американка створювала проблему, наполегливо стверджуючи, що єдине, що вона купила в Європі, то якісь парфуми, біжутерію та взуття. Загальна оголошена цінність становила дев’яносто доларів — на десять менше, ніж їй дозволяло звільнення від мита. Молодий митник тому й був засумнівався.

— Чому це я мушу щось підписувати? — Місіс Геррієт Дю Беррі Моссман претензійно підняла голову.

Стендіш глипнув на годинник на стіні; за чверть одинадцята. Він ще має час покінчити з цим та дістатися Рейсу Два, поки той не полетів. Стендіш терпляче відповів:

— Щоб спростити собі життя, мадам. Ми тільки просимо вас письмово підтвердити те, що ви вже нам розповіли. Кажете, що сукні ви купили…

— Скільки разів мені ще повторювати? Я купила їх у Чикаґо та Нью-Йорку перед тим, як полетіла до Європи; те саме й зі светрами. Шуба — це подарунок, який купили у Сполучених Штатах. Мені подарували її пів року тому.

Ну чому, загадувався Гаррі Стендіш, люди це роблять? Він з упевненістю міг сказати, що всі свідчення, які він тільки-но почув, — чистісінька брехня.

По-перше, з усіх суконь — всього шість, хорошої якості — познімали бирки. Ніхто так не робить з наївності; жінки зазвичай величаються бирками якісного одягу. Мало того — якість суконь, безумовно, французька; як і модель шуби — хоча бирку «Сакс Фіфз Авеню»[179] хтось таки невміло пришив до підкладки. Люди на кшталт місіс Моссман не могли усвідомити, що досвідченому митникові не обов’язково бачити бирки, щоб знати, звідки взявся одяг. Крій, шов — навіть те, як пришита блискавка, — наче знайомий почерк, який легко відрізнити. Те ж стосувалося і трьох дорогих светрів. Бирок на них також не було, і походили вони безумовно з Шотландії, типового британського «брунатного» кольору, який у Сполучених Штатах не дістати. Коли магазини у США замовляли подібні светри, шотландські фабрики виготовляли їх набагато світлішими, оскільки такі краще розходяться в Північній Америці. Все це та багато іншого митники дізнавалися під час свого навчання.

Місіс Моссман запитала:

— І що буде, якщо я підпишу?

— Тоді зможете піти, мадам.

— І взяти речі з собою? Всі?

— Так.

— А якщо відмовлюся підписувати?

— Тоді ми будемо змушені затримати вас тут, поки продовжуватимемо розслідування.

Коротке вагання, а тоді:

— Чудово. Заповнюйте бланк; я підпишу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века