Аеропорт

Він знайшов свою племінницю Джуді в кріслі біля проходу. Вона забавляла дитя молодої пари, яка сиділа збоку від неї. Як і всі салони туристичного класу в літаках, цей уже здавався тісним та переповненим, оскільки сидіння були розташовані вкрай близько одне до одного. Сам інспектор Стендіш тричі літав літаком, завжди в туристичному класі, але щоразу його не покидало відчуття клаустрофобії. Сьогодні він не заздрив усім цим людям, у яких попереду ще монотонна десятигодинна подорож.

— Дядьку Гаррі! — гукнула Джуді. — Я думала, ви не встигнете. — Вона передала дитину матері.

— Я тільки прийшов побажати тобі щасливої дороги! — відповів він. — І хай у тебе буде хороший рік, а коли повертатимешся, не думай везти чогось незаконного.

Вона засміялася.

— Не буду. До побачення, дядьку Гаррі.

Племінниця підставила щоку, й Стендіш ніжно цмокнув її. Він пишався Джуді. Відчував, що вона не виросте такою, як та місіс Моссман.

Коли Стендіш виходив з літака, дорогою привітно кивнувши стюардесам, він на якусь мить спинився біля виходу на посадку, озираючись навколо. Останні моменти перед відправленням будь-якого рейсу, особливо до віддалених місць, завжди вражали його, як і багатьох людей. Оголошення про завершення посадки: «Закінчується посадка пасажирів на літак Рейсу Два „Золотої Каравели“, авіакомпанії „Транс Америка Ейрлайнз“», — саме звучало через систему гучного зв’язку.

Купка людей у черзі на посадку скоротилася до двох. Руда агентка з обслуговування пасажирів, місіс Лівінґстон, збирала свої документи, поки агент відправлення розбирався з передостаннім пасажиром — високим білявим чоловіком з непокритою головою та в пальті з верблюжої шерсті. Білявий чоловік уже покинув стіл агента і ввійшов у телетрап до туристичного класу. Місіс Лівінґстон також пішла, покинула вихід на посадку й рушила до головної зони терміналу. Роздивляючись навколо, інспектор Стендіш майже підсвідомо помітив, як хтось неподалік визирає у вікно біля виходу на посадку. Коли ця особа обернулася, він побачив стареньку жіночку; вона виявилася маленькою, стриманою та кволою. Одягнута здебільшого в чорне, у старомодному стилі, а в руці тримала чорну, розшиту бісером, сумочку. Вона мала такий вигляд, ніби їй був потрібен хтось, хто б потурбувався про неї, й Стендіш здивувався, що така стара людина може робити тут так пізно вночі й, очевидно, сама.

Із несподіваною моторністю старушенція підійшла до агента «Транс Америки», що обслуговував останніх пасажирів Рейсу Два. Стендіш почув частину, не всю розмову; слова старенької перебивав зовнішній шум, що долинав із двигунів літака, які тільки-но завели. «Перепрошую… мій син щойно піднявся… білявий, без капелюха, пальто з верблюжої шерсті… забув гаманець… усі гроші». Старушенція, помітив Стендіш, тримала в руках щось схоже на невелике чоловіче портмоне.

Агент відправлення роздратовано глянув на неї. Він був виснажений, як і всі працівники на виході під час останніх хвилин посадки. Агент виставив руку, щоби взяти гаманець, а тоді, змірявши бабусю поглядом, передумав та щось швидко промовив. Він вказав на вихід на посадку в туристичний клас, і Стендіш почув: «Запитайте в стюардеси». Стара всміхнулась, кивнула й пішла до телетрапа. За мить вона зникла з очей.

Ця ситуація, за якою спостерігав митний інспектор Стендіш, забрала зовсім мало часу — мабуть, менше хвилини. Тепер він побачив ще одного новоприбулого пасажира — сутулого, кощавого чоловіка, який поспішав залом «Д» до виходу номер сорок сім. У чоловіка було схудле обличчя та дрібні коротенькі вусики. В руці тримав невеликий дипломат.

Стендіш уже збирався відвернутися, але щось у цьому чоловікові привернуло його увагу. А конкретно те, як новоприбулий тримав той дипломат — під рукою, ніби захищав його. Гаррі Стендіш уже багато разів спостерігав за людьми, які так робили, коли проходили митницю. Це одразу свідчило про те, що людина хоче щось приховати. Якби цей чоловік прилетів з іншої країни, Стендіш би попросив його відкрити дипломат і перевірив би вміст. Але чоловік летів геть зі Сполучених Штатів.

Коротше кажучи, до цього Гаррі Стендіш ніякої причетності не мав.

Але щось… якийсь інстинкт, шосте чуття, розвинуте у працівників митниці, а ще особистий зв’язок, через Джуді, з Рейсом Два… щось змушувало інспектора спостерігати далі, не відриваючи очей від невеликого дипломата, який чоловік турботливо тримав у руках.