Читаем Аеропорт полностью

Коли друга стюардеса — яка й досі рахувала — дійшла до задньої частини літака, місіс Квонсет вийшла з туалету та швидко почимчикувала повз неї, пробурмотівши: «Перепрошую». Вона почула, як стюардеса роздратовано цокнула язиком. Місіс Квонсет відчула, що тепер її порахували з усіма, — але більше нічого.

За кілька рядів попереду, ліворуч, було незайняте місце між двома іншими. За свій досвід повітряних подорожей без квитків маленька старушенція з Сан-Дієґо навчилася знаходити такі місця, позаяк більшість пасажирів їх недолюблює; тому їх обирали в останню чергу, і, якщо літак був не заповнений, зазвичай такі сидіння залишалися порожніми.

Як тільки місіс Квонсет сіла, то опустила голову, намагаючись привертати якомога менше уваги. Вона не тішила себе ілюзією, ніби її ніхто не розкриє аж до кінця подорожі. У Римі будуть формальності з імміграційним та митним контролем, тож вона не зможе безперешкодно вийти з аеропорту, як звикла після незаконних польотів до Нью-Йорка; але, якщо пощастить, її чекає захоплива подорож до Італії, а також приємне повернення назад. Окрім того, під час польоту буде смачна їжа, фільм, а пізніше, ймовірно, приємна розмова з двома її сусідами.

Ада Квонсет зацікавилася, що ж то за сусіди. Вона вже помітила, що обоє чоловіки, але поки що не зважувалася дивитись на пасажира праворуч, оскільки це означало, що їй доведеться повернутися обличчям до проходу та обох стюардес, які зараз ходили туди-сюди, проводячи ще одну перевірку. Проте місіс Квонсет непомітно оцінила чоловіка ліворуч, що було простіше, оскільки той напівлежав у кріслі, заплющивши очі. То був кощавий, худий чоловік, як вона помітила, з жовтуватим обличчям та кістлявою шиєю, і здавалося, наче йому б не завадила щедра порція їжі. На обличчі — дрібні тоненькі вусики.

Місіс Квонсет побачила, що на колінах чоловік ліворуч тримає дипломат і, незважаючи на те, що очі в нього заплющені, стискає його міцно.

Стюардеси закінчили перевірку. Тепер із салону першого класу з’явилася третя стюардеса, і вони втрьох проводили поспішну нараду.

Чоловік ліворуч розплющив очі. Він продовжував міцно стискати дипломат. Маленька старушенція із Сан-Дієґо — за натурою вельми допитлива — зацікавилася, що ж усередині.


Повертаючись до залу митного контролю — цього разу через пасажирську зону терміналу, — інспектор Гаррі Стендіш досі думав про того чоловіка з дипломатом. Стендіш не міг підійти до нього із запитаннями; поза межами зони митного контролю її працівники не мали права допитувати нікого, окрім людей, які підозрюються в ухиленні від митної перевірки. Того чоловіка біля виходу на посадку, очевидно, неможливо було звинуватити в чомусь подібному.

Все, що Стендіш міг зробити, це, звісно, передати телеграфом опис зовнішності чоловіка італійській митній службі, з підозрою в контрабанді. Та Стендіш сумнівався, що вчинить так. Між службами митного контролю різних країн не було особливої співпраці, тільки напружене професійне суперництво. Навіть з канадською митницею, що була зовсім поруч, діяло те ж правило; іноді митну службу США попереджали про контрабандне перевезення діамантів у Канаду, але — у зв’язку з лінією поведінки, якої дотримувалася митниця, — канадське начальство ніхто не попереджав. Натомість американські працівники виявляли підозрюваних після прибуття до Канади й стежили за ними, а заарештовували тільки у разі, якщо ті перетинали кордон зі Сполученими Штатами. Аргумент США: країна, що перехоплює контрабанду, залишає все собі, а відділення митниці не бажають ділитися трофеями.

Ні, вирішив інспектор Стендіш, не буде ніякої телеграми до Італії. Проте він переповість «Транс Америці» свої сумніви та дозволить їм самим прийняти рішення.

Попереду він побачив місіс Лівінґстон, агентку з обслуговування пасажирів, яка перед тим стояла біля виходу на посадку Рейсу Два. Вона розмовляла з носієм та групою пасажирів. Гаррі Стендіш почекав, доки носій та пасажири відійдуть.

— Здоров, містере Стендіш, — привіталася Таня. — Сподіваюся, на митному контролі все спокійніше, ніж тут, у нас.

— Якби ж то, — відповів він, пригадуючи місіс Геррієт Дю Беррі Моссмен, яку, без сумніву, досі допитують у залі митного огляду.

Таня зачекала, поки Стендіш скаже ще щось, але він вагався. Інколи він застановлявся, чи не стає надміру підозріливим, чи не перебільшує гостроту своїх інстинктів. У більшості випадків, проте, вони відповідали дійсності.

— Я дивився, як відбувається посадка на Рейс Два, — почав Стендіш. — І мене там дещо занепокоїло. — Він описав кощавого, сутулого чоловіка та як той підозріло стискав свій дипломат.

— Думаєте, він везе контрабанду?

Інспектор Стендіш усміхнувся.

— Якби він прилітав до нас, то я б дізнався, замість того щоби просто піти. Я тільки хочу сказати вам, місіс Лівінґстон: той чоловік не хоче, аби хтось дізнався, що у нього в тому дипломаті.

Таня задумливо відповіла:

— Я не зовсім упевнена, чим можу допомогти. — Навіть якщо чоловік і перевозить контрабанду, вона не думала, що це справа авіакомпанії.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века