Читаем Аеропорт полностью

— Гаразд, — сказав Демерест. — А тепер я тобі дещо скажу. Щосекунди, поки ми тут стоїмо, горить пальне в третьому та четвертому двигуні, які ти сам дав дозвіл запустити… цінне пальне, яке нам знадобиться сьогодні у повітрі. Тож якщо літак не відправиться зараз, я все вимикаю і ми відправимо по службу заправки, щоб вони наповнили наші баки. І ще дещо тобі варто знати: з авіадиспетчерської служби тільки-но повідомили, що у них тимчасовий проміжок у трафіку. Якщо вирулимо просто зараз, то швидко злетимо; через десять хвилин все може змінитися. Тому вирішуй. Що робитимемо?

Розриваючись між подвійними обов’язками, супервайзер наземного обслуговування вагався. Він знав, що командир має рацію щодо пального; але якщо вимкнути двигуни зараз та попросити дозаправлення, це означатиме ще пів години дорогої затримки, а Рейс Два і без того вже на годину відійшов від графіка. З іншого боку, це важливий міжнародний рейс, на якому кількість квитків та пасажирів мусять збігатися. Якщо на борту справді незаконний пасажир, якщо його знайдуть і заберуть з борту, пізніше супервайзер наземного обслуговування зможе виправдати своє рішення затримати літак. Але якщо різниця в перерахунках виявиться канцелярською помилкою — що цілком можливо, — керівник ТУО його живцем засмажить.

Він прийняв очевидне рішення. Крикнувши з дверей кабіни екіпажу, він наказав:

— Скасуйте повторну перевірку. Рейс відправляється негайно.

Коли двері кабіни зачинилися, Енсон Гарріс заговорив у бортовий переговорний пристрій до працівника внизу, на землі:

— Прошу запуск другого.

— Запуск другого дозволяю.

Передні двері фюзеляжу надійно зачинилися; в кабіні екіпажу згасла червона лампочка.

Двигун номер два запрацював і стабілізувався.

— Прошу запуск першого.

— Запуск першого дозволяю.

Передній телетрап, наче відрізана пуповина, плавно потягнувся назад до терміналу.

Вернон Демерест рацією зв’язувався з диспетчерським пунктом руління, щоб дістати дозвіл.

Двигун номер один запрацював і стабілізувався. Командир Гарріс на лівому сидінні вперся ступнями в ножне гальмо педалі керма.

Рясний снігопад не припинявся.

— Рейс Два «Транс Америки», я «Лінкольн-руління». Даю дозвіл на руління…

Оберти двигуна прискорилися.

Демерест подумав: Рим… і Неаполь… Ми вже в дорозі!


Була 23:00 Центрального часового поясу.

В залі «Д», біжучи й спотикаючись, до виходу номер сорок сім дісталася одна особа.

Навіть якби вона мала можливість перевести дух, аби щось запитати, це було зайвим.

Посадкові телетрапи вже були закриті. Переносні знаки, що вказували на відправлення Рейсу Два, «Золотої каравели», відносили геть. Літак рухався.

У відчаї, не знаючи, що робити далі, Інез Ґерреро спостерігала, як даленіють вогні літака.

Частина третя

23:00–01:30 (Центральний часовий пояс)

1

Як і завжди на початку польоту, старша стюардеса Ґвен Мейген відчувала полегшення, коли передні двері до салону з грюкотом зачинялися, а за кілька секунд літак уже починав рухатися.

Авіалайнер у терміналі був ніби безпомічний родич, залежний від забаганок та допомоги сім’ї. Таке життя позбавлене свободи. Його ідентичність розмита; його сковували лінії постачання; незнайомці, які ніколи не приєднаються до його повітряної команди, заходили й виходили.

Проте коли двері зачинялися й літак готувався до зльоту, він знову ставав окремим об’єктом. Члени екіпажу найгостріше відчували цю зміну; вони поверталися до знайомого, ізольованого середовища, де могли працювати вправно й незалежно, як їх і навчали. Ніхто їм не перешкоджав; ніщо не плуталося під ногами, окрім речей, до яких вони звикли та з якими почувалися зручно. Їхні прилади й обладнання були найкращими; ресурси та обмеження описані й давно відомі. Повернулася впевненість у собі. Дух повітряного товариства — невловний, проте справжній для будь-якої людини, що розділяла його, — знову їх переповнював.

Навіть пасажири — звісно, найчутливіші — вловлювали психічне перетворення і, щойно опинялися в повітрі, відчутніше усвідомлювали зміну. На високих ешелонах, коли дивишся вниз, турботи щоденного життя здаються не такими важливими. Деякі, з більш аналітичним складом розуму, вбачали у новій перспективі сховок від земної дріб’язковості.

Ґвен Мейген, зайнята передзльотними ритуалами, не мала часу на такий аналіз. Поки чотири з п’яти стюардес займалися адміністративно-господарськими обов’язками, Ґвен через систему гучного зв’язку вітала пасажирів на борту. М’яким англійським акцентом вона зробила все, що могла, з нудотним, нещирим абзацом зі свого посібника стюардеси, який, як вимагала компанія, потрібно було зачитувати на кожному рейсі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века