Аеропорт

— Джо, одразу внесімо ясність. Коли з вежі мені скажуть, що в нас немає часу, все; розмов більше не буде. Стоїть питання людських життів на тому рейсі. Якщо у вас будуть заведені мотори, ви їх заглушите. В ту ж мить уся техніка і люди мусять негайно покинути смугу. Наперед переконайся, що всі твої люди це розуміють. Очисники рушать за моїм наказом. І тоді вже часу не гаятимуть.

Патроні похмуро кивнув. Попри його сплеск гніву, подумав Мел, звична зухвала самовпевненість начальника служби техобслуговування, здається, вляглася.

Мел повернувся до свого авто. Таня з репортером, закутані у свої пальта, спостерігали, як копають навколо літака. Тоді залізли разом з ним до машини, вдячні за тепло всередині.

Мел знову зв’язався з диспетчером руління, цього разу попросив керівника польотів. Після невеликої паузи в повітрі прозвучав голос керівника.

Кількома словами Мел пояснив свій намір. Що йому було зараз потрібно від авіадиспетчерської служби, це розрахувати, скільки він може очікувати перед тим, як наказати снігоочисникам і ґрейдерам рушати. Як тільки це станеться, то за кілька хвилин борт-перешкоду заберуть зі смуги.

— З того, що ми маємо зараз, — сказав керівник польотів, — зазначений рейс прибуде швидше, ніж ми очікували. Чиказький центр збирається передати радіолокаційне керування нашому пунктові підходу через дванадцять хвилин. Після цього ми обслуговуватимемо рейс ще вісім-десять хвилин перед посадкою, яка відбудеться щонайпізніше о 01:28.

Мел глянув на годинник під тьмяним світлом панелі приладів. Він показував 1:01.

— Вибір, якою смугою скористатися, — заговорив керівник польотів, — потрібно буде зробити не пізніше, ніж за п’ять хвилин до посадки. Після цього ми не зможемо змінити курсу.

Отже, це означало, підрахував Мел, що його остаточне рішення потрібно буде прийняти протягом наступних сімнадцяти хвилин, можливо, й менше, залежно від часу передачі радіолокаційного керування літака Чиказьким центром диспетчерському пунктові підходу Лінкольна. Залишалося навіть менше часу, ніж він сказав Джо Патроні.

Мел помітив, що й сам починає пітніти.

Чи варто йому знову попередити Патроні, сказати, що часу вже менше? Мел вирішив, що не варто. Начальник служби техобслуговування вже керував дійством настільки швидко, наскільки міг. Нічого не дасть, якщо виснажити його ще більше.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один», — озвався Мел. — Надавайте мені найновішу інформацію стосовно статусу рейсу на підході. Можемо тримати цю частоту чистою?

— Підтверджую, — сказав керівник польотів. — Ми вже перевели звичний трафік на іншу частоту. Триматимемо вас у курсі справи.

Мел підтвердив і закінчив зв’язок. Таня запитала біля нього:

— І що тепер?

— Будемо чекати. — Мел знову глянув на годинник.

Минула хвилина. Дві.

Вони бачили, як працюють чоловіки, продовжують відчайдушно копати біля передньої частини і з обох боків літака. Блимнувши фарами, прибула ще одна вантажівка; чоловіки вискочили з кузова й поспішили до інших. Присадкувата постать Джо Патроні постійно рухалася, роздавала інструкції та підбадьорювала робітників.

Снігоочисники та ґрейдери досі стояли, вишикувані в лінію, чекали. Певною мірою, подумав Мел, наче стерв’ятники.

Репортер Томлінсон урвав тишу всередині автомобіля.

— Я тут подумав… Коли був малим, а це не так давно, тут повсюди були поля. Влітку паслися корови, росла кукурудза, ячмінь. А поряд трав’яне льотне поле; невелике; ніхто й не думав, що воно так розростеться. Коли хтось подорожував повітрям, то користався аеропортом у місті.

— Це авіація, — сказала Таня. Вона відчула короткочасне полегшення від того, що може думати й говорити про ще щось, окрім того, на що вони очікують. Тоді продовжила: — Хтось мені сказав, що робота в авіації змушує думати, ніби живеш довше, бо все змінюється так часто і швидко.

Томлінсон заперечив:

— Не все так швидко. Що стосується аеропортів, то зміни недостатньо швидкі. Містере Бейкерсфелд, через три-чотири роки може настати суцільний хаос.

— Хаос — це завжди поняття відносне, — сказав Мел; його розум був досі зосереджений на дійстві, яке він спостерігав крізь вітрове скло автомобіля. — У дуже багатьох аспектах ми навчилися з ним жити.

— Ви зараз не ухиляєтеся від запитання?

— Так, — здався він. — Гадаю, що так.

Воно й не дивно, подумав Мел. Його набагато менше наразі цікавила філософія авіації, у порівнянні з нагальністю того, що відбувалося надворі. Але він відчув, що Таня потребує, аби напруга трохи спала, хоча б ілюзорно; те, як він усвідомлював її почуття, було часткою тієї емпатії, яку вони, здається, щораз більше поділяли. Він нагадав собі також, що вони очікують рейсу «Транс Америки», і ще під питанням: приземлиться він безпечно чи ні? Таня була частиною «Транс Америки», допомагала з посадкою пасажирів на цей рейс. Насправді з них трьох вона найбільш безпосередньо була з ним пов’язана.

Із зусиллям він зосередився на тому, що перед тим сказав Томлінсон.