Аеропорт

— Завжди так було, — оголосив Мел, — що в авіації прогрес у повітрі йшов попереду прогресу на землі. Ми інколи думаємо, що наздоженемо; в середині 1960-х це майже вдалося; але здебільшого це неможливо. Найкраще, що ми можемо зробити, здається, це принаймні не надто відставати.

Репортер не вгавав:

— То що нам варто робити з аеропортами? Що ми можемо?

— Можемо мислити вільніше, з більшою уявою, як мінімум. Потрібно позбутися залізничного мислення.

— Ви думаєте, ми досі його не позбулися?

Мел кивнув.

— На жаль, у дуже багатьох сферах. Наші перші аеропорти були імітаціями залізничних вокзалів, бо дизайнери мусили покладатися на якийсь досвід, і єдине, що в них було, — це досвід побудови залізниць. Після цього звичка залишилася. Саме тому ми зараз маємо так багато «лінійних» аеропортів, де термінали розтягнені довгим рядом і пасажири мусять проходити цілі милі.

Томлінсон запитав:

— Хіба ця ситуація не змінюється?

— Повільно і дуже мало де. — Як завжди, незважаючи на напруженість моменту, Мел уже втягувався до своєї теми. — Кілька аеропортів зараз будують колом — як пончики; де паркінг всередині, замість того щоби бути розташованим десь далеко; так, щоб люди ходили якнайменше; з допоміжними засобами, як-от швидкісні горизонтальні ліфти; так, щоб літаки стояли якнайближче до пасажирів, замість навпаки. Це означає, що до аеропортів починають ставитися як до чогось особливого й визначного; а також як до цілісних одиниць, а не сукупності окремих компонентів. До творчих ідей, навіть химерних, починають дослухатися. У Лос-Анджелесі пропонують побудувати великий аеродром у відкритому морі; у Чикаґо — створений людськими руками аеропорт-острів на озері Мічиґан; і ніхто з цього не глузує. «Американ Ейрлайнз» планують будівництво гігантського гідравлічного ліфта, щоб складати літаки стосами один на одного, завантажувати й розвантажувати. Але такі зміни повільні, вони не координовані; ми будуємо аеропорти, ніби шиємо прості клаптикові ковдри. Ніби абоненти телефонної мережі розробляли та робили телефони окремо самі для себе, а тоді підключали їх до єдиної світової системи.

Радіоприймач різко перервав Мелові слова:

— «Машина-один» та «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління». Чиказький центр тільки-но повідомив, що передасть радіолокаційне керування зазначеного рейсу диспетчерському пунктові підходу Лінкольна о 01:17.

Годинник Мела показував 1:06. Повідомлення означало, що Рейс Два летить на хвилину швидше, ніж керівник польотів передбачав раніше. На хвилину менше часу для Джо Патроні; всього одинадцять хвилин, доки Мел буде змушений прийняти рішення.

— «Машина-один», чи щось змінилося зі статусом ЗПС три-нуль?

— Ні, жодних змін.

Мел замислився: чи не розраховує він усе надто прискіпливо? Його вже охопила спокуса наказати снігоочисникам та ґрейдерам рушити, але тоді він осікся. Відповідальність — це вулиця з двостороннім рухом, особливо коли йдеться про майже повне знищення літака вартістю шість мільйонів доларів. Залишалася ймовірність, що Джо Патроні пощастить, хоча з кожною секундою ця ймовірність зменшувалась. Перед непорушним «Боїнгом-707», наскільки Мелові було видно, деякі прожектори й техніку вже відводили. Але двигуни літака ще не запускали.

— Ті творчі люди, — поцікавився Томлінсон, — ті, про яких ви говорили. Хто вони?

Сильно не замислюючись, Мел озвався:

— Важко скласти один список.

Він спостерігав за тим, що відбувається. Решту транспорту й обладнання перед «Боїнгом-707» «Аерео-Мехікан» тепер відводили геть, і присадкуватий, вкритий снігом Джо Патроні піднімався трапом, що стояв біля носової частини літака. Нагорі Патроні спинився, обернувся та щось комусь показав; він, здавалося, щось гукав людям унизу. Тоді Патроні відчинив передні двері фюзеляжу й увійшов усередину; майже одразу після цього інша, дрібніша фігура піднялася трапом і пішла за ним. Двері літака захряснулись. Люди внизу покотили трап геть.

Репортер у машині запитав знову:

— Містере Бейкерсфелд, а ви могли б назвати тих кількох людей — найбільш творчих у питаннях аеропортів та майбутнього?

— Так, — сказала Таня, — а й справді!

Мел подумав: це ніби грати в кімнаті в шашки, поки весь будинок горить. Гаразд, вирішив він; якщо Таня хоче, він зіграє.

— Кілька імен спадає на думку, — сказав Мел. — Фокс із Лос-Анджелеса; Джозеф Фостер з Г’юстона, він зараз працює в Асоціації повітряного транспорту Америки. Алан Бойд в уряді; ще Томас Салліван, експерт у Портовому управлінні Нью-Йорка. В авіакомпаніях: Гелебі з «Пен Ем»; Герб Ґодфрі з «Юнайтед». У Канаді — Джон К. Перкін. У Європі — П’єр Кот з «Ейр Франс»; Граф Кастель — у Німеччині. Є й інші.

— Включно з Мелом Бейкерсфелдом, — втрутилася Таня. — Його не забули?

Томлінсон, який схилився над блокнотом, буркнув:

— Я вже вніс його до списку. Це ж безумовно.