Читаем Аеропорт полностью

Кітові хотілося втекти! Він не зможе! Хтось інший мусить взяти це на себе; та навіть сам Вейн Тевіс. Ще є час.

Кіт відвернувся від індикатора, очима шукаючи Тевіса. Старший диспетчер сидів біля диспетчерського пункту вильоту, спиною до Кіта.

Кіт розкрив рот, щоби покликати його. З жахом відчув, що з губ не зірвалося ні слова. Він спробував знову… те саме.

Кіт усвідомив: це наче в тому сні, в тому жахітті; голос підводить його… Але це не сон; це реальність! Так?.. Він ще намагався щось промовити, коли паніка стиснула його міцними лещатами.

На панелі над індикатором миготлива біла лампочка повідомляла про дзвінок з Чиказького центру. Помічник підняв слухавку телефона прямої лінії та сказав:

— Говоріть, Центр. — Він покрутив селектор, вмикаючи гучномовець зверху, щоб Кіт також міг чути.

— Лінкольн, «Транс-Америка-Два» за тридцять миль[226] на південний схід від аеропорту. Курс два-п’ять-нуль.

— Вас зрозумів, центр. Радіолокаційний контакт встановлено. Перемкніть їх на нашу частоту. — Асистент відклав слухавку.

Центр, наскільки вони знали, зараз накаже рейсові змінити радіочастоту та, можливо, побажає удачі. Так зазвичай траплялося, коли літак був у біді; це здавалося найменшим, що можна зробити з безпечного комфортного місця на землі. У цій ізольованій, затишній, теплій кімнаті з непримітними звуками було важко прийняти, що десь там надворі, високо в нічному темному небі, під ударами вітру та бурі, сумніваючись у своєму виживанні, скалічений авіалайнер пробивається додому.

Ожила радіочастота прибуття східного напрямку. Грубий голос, без сумніву Вернона Демереста; Кіт не думав про це до цієї миті.

— «Лінкольн-підхід», я «Транс-Америка-Два», підтримую висоту шість тисяч футів, курс два-п’ять-нуль.

Асистент очікував. Зараз Кіт мусив підтвердити зв’язок, узяти на себе радіолокаційне керування. Але він хотів утекти! Вейн Тевіс досі не розвернувся! Кіт не озивався.

— «Лінкольн-підхід», — знову прошипів голос із «Транс-Америки-Два», — де ви, бляха, поділися?

Де ви, бляха…

Чому Тевіс не обернеться?

Кіта раптом переповнила лють. До дідька Тевіса! До дідька авіадиспетчерську службу! До дідька його мертвого батька, Небесного Шаленця, котрий привів своїх синів до покликання, якого Кітові з самого початку не хотілося! До дідька Мела з його бісовою компетентністю. До дідька вас усіх і зразу! До дідька все!..

Асистент з цікавістю дивився на Кіта. Будь-якої миті «Транс-Америка-Два» озветься знову.

Кіт знав, що він у пастці. Загадуючись, чи спрацює голос, він натиснув на кнопку мікрофона.

— «Транс-Америка-Два», — сказав Кіт, — я «Лінкольн-підхід». Вибачте за затримку. Ми досі сподіваємося на смугу три-нуль; знатимемо точно протягом трьох-п’яти хвилин.

Гаркітливе підтвердження:

— Вас зрозумів, «Лінкольн». Тримайте нас у курсі справи.

Кіт уже зосереджувався; та частина мозку, що відповідала за світ поза аеродромом, вимкнулась. Він забув про Тевіса, батька, Мела, себе. Все інше вийшло за рамки, окрім проблеми з Рейсом Два.

Він озвався чітко і неголосно:

— «Транс-Америка-Два», зараз ви за двадцять п’ять миль на схід від дальнього маркерного радіомаяка. Починайте зниження на свій розсуд. Починайте правий поворот, курс два-шість-нуль…


На поверх вище, в оточеній склом кабіні вежі, диспетчер руління повідомив Мела Бейкерсфелда, що відбулася передача радіолокаційного керування від Чиказького центру.

Мел відповів:

— Снігоочисники та ґрейдери дістали наказ рушити і зсунути літак «Аерео-Мехікан» зі смуги. Накажіть Патроні негайно вимкнути всі двигуни. Скажіть йому — якщо може, нехай забирається звідти й сам; якщо ні, то хай тримається міцно. Очікуйте повідомлення, коли смуга буде чиста.

На іншій частоті керівник польотів уже повідомляв Джо Патроні.

15

Ще до того, як це сталося, Джо Патроні знав, що в нього збігає час.

Він спеціально не запускав двигуни «Боїнга» «Аерео-Мехікан» до останнього моменту, маючи на меті, щоб робота внизу, розчистка під літаком та навколо, тривала якомога довше. Коли усвідомив, що вже не можна зволікати, Патроні востаннє усе перевірив. Те, що він побачив, викликало серйозні побоювання.

Шасі досі не було очищене від землі, болота й снігу настільки, наскільки б мало бути. Так само рови, що здіймалися вгору від теперішнього рівня головних коліс до твердої поверхні руліжної доріжки поруч, були не настільки широкими та глибокими, як йому хотілося. Ще якихось п’ятнадцять хвилин — і все було б готово.

Патроні знав, що не має стільки часу.

Він неохоче піднявся трапом, щоб з другої спроби зрушити з місця літак, і тепер він сам сидітиме за органами керування.

Він гукнув Інґрему, начальнику бригади «Аерео-Мехікан»:

— Виганяй усіх геть! Ми починаємо.

З-під літака почали вибиратися постаті.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века