Читаем Аеропорт полностью

Менш ніж п’ять років тому аеропорт Лінкольна вважався одним з найкращих та найсучасніших. Делегації оглядали його із захопленням. Місцеві політики полюбляли завзято тицяти пальцями й розводити теревені про «лідерство у повітряному просторі» та «символ реактивної ери». Тепер політики продовжували теревені, але підстав на це стало менше. Більшість із них не змогли усвідомити, що аеропорт Лінкольна, як і несподівано велика кількість інших великих аеропортів, був близьким до того, щоб стати гробом побіленим[60].

Мел Бейкерсфелд роздумував над словосполученням «гріб побілений» дорогою крізь темряву злітно-посадковою смугою один-сім-лівою. Це влучне визначення, вирішив він. Слабкі місця в аеропорту були серйозні та звичні, проте, оскільки більшість із них була недоступна для громадського ока, про їхнє існування знали тільки працівники цієї «кухні».

Мандрівники й гості аеропорту Лінкольна переважно бачили тільки головний термінал — яскраво освітлений, добре кондиціонований Тадж-Махал. Побудований з блискучого скла та хрому, термінал був напрочуд просторим, де людні зали примикали до елегантних зон очікування. Розкішні службові об’єкти оточували зону для пасажирів. Шість ресторанів національної кухні, від їдалень для гурманів з облямованою золотом порцеляною та відповідними цінами до закусочних швидкого харчування з кіосками із хот-догами. Барів, з приємним приглушеним світлом чи залитих неоном, без сидячих місць, було вдосталь, як і туалетів. В очікуванні рейсу, не виходячи з терміналу, гість міг пройтися магазинами, зняти кімнату й ліжко, прийняти гарячу ванну й замовити масаж, підстригтися, напрасувати костюм, відполірувати туфлі, та й навіть померти, й поховання йому організували б «Меморіальні сади Святого Духа», які мали відділ продажу в нижньому залі.

Якщо судити тільки по терміналу, аеропорт вражав. Його недоліки лежали в робочих зонах, а саме на злітно-посадкових смугах та руліжних доріжках.

Невелика кількість із восьми тисяч пасажирів, які прилітали сюди й вилітали звідси щодня, усвідомлювали, наскільки невідповідною — і таким чином небезпечною — стала система злітно-посадкових смуг. Навіть рік тому смуги та руліжні доріжки заледве дотягували до необхідного рівня; зараз же вони настільки завантажені, що це створює небезпеку. Зазвичай у клопіткі періоди на двох головних смугах літаки сідали та злітали кожні тридцять секунд. Ситуація з Медоувудом та згода, якої аеропорт дійшов з його громадою, змушували інколи, в рекордні періоди, використовувати запасну смугу, яка перетинала дві інші. В результаті літаки злітали та здійснювали посадку, можна сказати, хрест-навхрест, й інколи диспетчерам керування повітряним рухом лишалося тільки затамовувати подих та молитися. Тільки минулого тижня Кіт Бейкерсфелд, брат Мела, похмуро передбачив: «Отже, ми там на сторожі у вежі, даємо собі раду з ризиковими випадками і поки що не зіткнули два літаки на перетині. Але одного дня, секундна неуважність чи хиба — і в когось із нас таке трапиться. Я Бога молю, щоб таке трапилося не зі мною, бо то буде другий Великий каньйон»[61].

Перетином, про який вів мову Кіт, щойно проїхала «Батарея Конґа». В кабіні «Сноубласта» Мел перевів погляд назад. «Батарея Конґа» вже віддалилася від перетину, і крізь густий сніг навігаційні вогні якогось літака виднілися на іншій злітно-посадковій смузі, поки він швидко здіймався в повітря. Тоді, дивовижно, але всього за кілька ярдів позаду знову з’явилися вогні; інший літак сідав, здавалося, одночасно зі зльотом першого. Водій «Сноубласта» також повернув голову. Він свиснув.

— Овва, як близенько розминулися.

Мел кивнув. Справді близенько, що було відхиленням від норми, й на мить його шкірою забігали мурашки тривоги. Очевидно, диспетчер керування повітряним рухом, що інструктував пілотів обох літаків по радіозв’язку, неймовірно точно вирахував допустові межі. Як і зазвичай, рішення досвідченого диспетчера виявилося правильним, хоча й ризикованим. Обидва рейси були в безпеці — один уже в повітрі, другий на землі. Та саме частота таких точних рішень створювала постійну небезпеку.

Мел часто вказував на таку небезпеку, доповідаючи перед комісією з питань аеропорту та членами міської ради, які контролювали фінансування. Мел закликав не тільки до негайної побудови нових смуг та руліжних доріжок, а й закупівлі додаткової землі навколо аеропорту для довгострокового удосконалення. Результатом була велика кількість обговорень, а інколи й лютих суперечок. Кілька членів і ради, і комісії бачили цю ситуацію крізь Мелові окуляри, проте інші займали цілком протилежну позицію. Було важко переконати людей в тому, що сучасний аеропорт для реактивних літаків, побудований наприкінці 1950-х, може так швидко стати непридатним, ба навіть небезпечним. Не мало значення, що та ж сама ситуація була в інших центрах — Нью-Йорку, Сан-Франциско, Чикаґо, всюди; політики воліли просто заплющувати очі на певні речі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века