Читаем Аеропорт полностью

Мел розплився в усмішці. Про задоволення, яке він діставав, коли б не випадала нагода, від їзди та інколи керування важкою пересувною технікою, знали майже всі в аеропорту. «А чом би й ні?» — подумав Мел. Адже він тут, щоби перевірити, як просувається очищення поверхні від снігу через негативний звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби Вернона Демереста. Очевидно, що звіт не зовсім відповідав дійсності і все йде гаразд. Та, можливо, йому варто ще трохи поспостерігати за дійством з першого ряду.

Кивнувши на знак згоди, він прокричав:

— Гаразд, я поїду на другому «Сноубласті».

— Чудово!

Помічник начальника, який тримав ручного ліхтарика та схилився на противагу вітру, провів Мела повз наразі нерухомі ряди машин з піском та щітками. Мел помітив, що свіжий сніг уже почав притрушувати смугу, яку очистили всього кілька секунд тому. Ззаду, зі службової вантажівки, вийшла, зігнувшись, якась постать та поспішила до Мелового автомобіля.

— Краще покваптеся, містере Бі. Ми ненадовго зупинилися.

Темношкірий молодик посвітив ліхтариком на кабіну «Сноубласта», тоді затримав його, освітлюючи шлях, поки Мел забрався нагору. Зверху водій «Сноубласта» відчинив двері кабіни та притримував їх, поки Мел проліз досередини. Зненацька його травмовану ступню пронизало різким болем, але часу зупинятися не було. Згори, на зміну миготливим червоним, засвітилися зелені вогні, тож, очевидно, два літаки вже приземлилися та проїхали перетин. «Батарея Конґа» мусила квапитися до наступного приземлення, яке могло відбутися за хвилину-другу. Озирнувшись, Мел бачив, як помічник начальника бригади застрибує назад до свого «хвостового Чарлі».

«Сноубласт» уже рухався, набираючи швидкість з клекітливим ревом. Його водій скосив очі, коли Мел всівся на одне з двох м’яких, оббитих тканиною сидінь.

— Вечір добрий, містере Бейкерсфелд.

— Ти як, Вілле? — Мел впізнав цього чоловіка, який, коли не було надзвичайної ситуації зі снігом, працював бухгалтером з розрахунку заробітної плати.

— Та досить непогано, сер. Змучився трохи.

Водій обережно тримав позицію за третім та четвертим снігоочисниками, на яких виднілися тільки вогні маячків. Здоровенні фрезерні леза «Сноубласта» вже поглинали сніг, заштовхуючи його до вентилятора. Безперервний білий потік знову нісся дугою догори, геть зі смуги.

Тут, нагорі, було наче на командирському містку. Водій м’яко тримав головне кермо, ніби стерновий на судні. Велика кількість різних шкал і давачів, що світилися в темряві, значно полегшували керування «Сноубластом». Кругові, високошвидкісні склоочисники — як на кораблі — забезпечували чітку видимість крізь кірку снігу.

— Думаю, всі змучилися, — сказав Мел. — Можу тільки сказати, що це не триватиме вічно.

Він бачив, як стрілка на спідометрі поступальної швидкості потягнулася вгору — з двадцяти п’яти до тридцяти, з тридцяти до тридцяти п’яти. Обернувшись у кріслі, Мел визирнув назовні. Зі своєї позиції в центрі «Батареї Конґа» він бачив вогні та обриси інших машин. Зі схваленням відзначив, що структура колони була чіткою.

Кілька років тому, в таку бурю аеропорт би повністю закрився. Зараз ні, переважно тому що наземні служби — конкретно в цій сфері — йшли в ногу з прогресом у повітрі. Та про скільки сфер авіації можна було б сказати так само? Мел похмуро відзначив: надзвичайно мало.

— Якщо щиро, — заговорив водій, — тут я відпочиваю від роботи за рахунковою машиною, і чим довше це триває, тим більшу премію отримаю, коли все скінчиться. — Він торкнувся важеля, нахиляючи кабіну вперед, щоб перевірити фрезерні леза. Іншим регулятором він підправив їх, а тоді повернув кабіну в попередню позицію. — Я не мушу цього робити; самі знаєте, містере Бейкерсфелд, добровільно зголошуюсь. Та мені тут наче й подобається. Це ніби як… — Він завагався. — Важко сказати.

Мел запропонував:

— Невимушено?

— Думаю, так. — Водій засміявся. — Може, я просто тішуся через сніг.

— Ні, Вілле, я так не думаю. — Мел схилився вперед, дивлячись по курсу «Батареї Конґа». Тут справді було невимушено. Мало того, посеред безлюдного перону було відчуття близькості з авіацією, справжньою авіацією, яка в найпростішому своєму значенні була боротьбою людини з природою. Це відчуття втрачається, якщо надовго затримуватися в терміналах та будівлях офісів авіакомпаній; там тебе збивають з пантелику різні недолугі, геть зайві речі. Можливо, всім нам в авіаційному керівництві, подумав Мел, варто інколи постояти на дальньому кінці злітно-посадкової смуги й відчути подих вітру в обличчя. Це могло б допомогти нам відділити мізерне від головного. Це також може трохи провітрити нам мізки.

Колись давно Мел виходив на льотне поле в моменти, коли йому потрібно було подумати, помислити в тиші та на самоті. Він не збирався робити цього сьогодні, але і незчувся, як знову опинився тут… гадаючи, розмірковуючи, що він так часто робив останнім часом, про майбутнє аеропорту та своє власне.

8

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века