Аеропорт

Були й інші наслідки. Деякі диспетчери — Кіт сам був знайомий з кількома — ставали злими та дратівливими вдома, або у них траплялися напади гніву через стримувані на роботі емоції. Вкупі з ненормованим графіком роботи і сну, у зв’язку з чим ставало важко керувати домашнім господарством, результати були передбачувані. Серед диспетчерів керування повітряним рухом був високий відсоток розлучень.

— Добре, — сказав чоловік, що мав його замінити. — З обстановкою ознайомився.

Кіт вислизнув зі свого сидіння, відключаючи навушники, поки новий диспетчер займав місце. Новоприбулий ще не встиг сісти, а вже почав передавати нові інструкції нижньому літаку «ТВЕ».

Керівник польотів заговорив до Кіта:

— Твій брат казав, що, можливо, пізніше зайде.

Кіт кивнув дорогою до виходу. Він не відчував образи на керівника польотів, який мав власні обов’язки, тож Кіт втішився, що не опротестував те, що його відпустили раніше. Понад усе на світі Кітові хотілося закурити сигарету, випити кави та побути на самоті. Також він тішився — оскільки рішення прийняли за нього — тим, що якийсь час побуде подалі від цієї надзвичайної ситуації. Він уже мав досвід участі в багатьох, тож за кульмінацією ще однієї не сумуватиме.

Різні надзвичайні ситуації в повітряному русі виникали в аеропорту Лінкольна, як і в будь-якому іншому, по кілька разів на день. Вони могли траплятися за будь-якої погоди — як у найясніший день, так і під час бурі, як сьогодні. Зазвичай небагато людей знали про такі інциденти, оскільки майже всі вирішувалися безпечно, й навіть пілотам у повітрі рідко називали причини затримок або раптових інструкцій змінити курс чи щось таке. По-перше, їм це не потрібно було знати; по-друге, у радіозв’язку ніколи не було часу на теревені. Наземний персонал на випадок таких ситуацій — аварійні бригади, працівники «швидкої допомоги» та поліція, — як і вище керівництво аеропорту, був завжди напоготові, а їхні дії залежали від категорії оголошеної ситуації. Перша категорія була найсерйознішою, та її рідко оголошували, оскільки вона стосувалася реального зіткнення. Друга категорія означала неминучу загрозу життям або фізичну шкоду. Третя категорія, як зараз, була загальним попередженням надзвичайним службам аеропорту бути напоготові; їхня допомога може або знадобитися, або ні. Для диспетчерів, проте, надзвичайна ситуація будь-якої категорії викликала додаткову напругу й подальші наслідки.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, що межувала із диспетчерським залом. Тепер, коли в нього з’явилося кілька хвилин на те, щоб спокійніше все обдумати, він, заради загального добра, сподівався, що пілот «КейСі-135» Повітряних сил та всі інші, хто сьогодні був у повітрі, безпечно дістануться своїх пунктів призначень, незважаючи на бурю.

У роздягальні, невеличкій кімнатці з одним вікном, три стіни були обставлені металевими шафками, а по центру стояла дерев’яна лавка. На дошці для оголошень біля вікна неохайно висіли кілька офіційних повідомлень та сповіщення від соціальних груп аеропорту. Світло лампи без абажура, що звисала зі стелі, здавалося неймовірно сліпучим після напівтемряви диспетчерського залу. Тут більше нікого не було, тож Кіт потягнувся та клацнув перемикачем. На вежі зовні стояли прожектори, тож крізь вікно світла проходило достатньо.

Він прикурив цигарку. Тоді, відчинивши свою шафку, витяг судок для ланчу, який Наталі спакувала йому вдень перед роботою. Поки наливав собі каву з термоса, то думав, чи поклала Наталі йому якусь цидулку до їжі, чи якщо не її, то хоч якусь дрібничку, яку заздалегідь вирізала з газети чи журналу. Вона часто клала щось таке, або і те, й те, з надією, як йому здавалося, що це може підняти Кітові настрій. Наталі дуже старалася для цього, від самого початку його проблем. Спершу використовувала очевидні засоби; потім, коли побачила, що вони не діють, менш очевидні, хоча Кіт завжди усвідомлював — якось відчужено, безпристрасно, — що Наталі робить і чого домагається. Останнім часом вирізок та цидулок поменшало.

Можливо, Наталі також врешті опустила руки. Вони все менше розмовляли, і, бачачи її червоні очі, він знав, що інколи вона плакала.

Кіт хотів допомогти їй, коли помічав це. Але як — якщо він сам собі допомогти не може?

Фотографія Наталі була прикріплена зсередини дверцят його шафки — моментальний кольоровий знімок, який Кіт сам колись зробив. Він приніс це фото сюди три роки тому. Тепер світло зовні осявало фотографію дуже тьмяно, та він так добре її знав, що все одно бачив, при світлі чи без.