Аеропорт

— Кіте, старий, той борт «Брейніффа» наближається до «Істерн». Якщо повернеш його вправо, «Істерн» продовжить тим самим курсом. — Це Кіт уже мав би й сам помітити, але не помітив.

Проблема, над якою гарячково працювала більша частина працівників радіолокаційної групи, полягала в тому, щоб розчистити шлях для «КейСі-135» Повітряних сил, який уже почав підхід на посадку за приладами з десяти тисяч футів[75]. Складність полягала у тому, що під судном ПС перебувало п’ять маршрутних рейсів, які були розташовані з інтервалами в тисячу футів[76] у висоту та кружляли в обмеженому повітряному просторі. Усі чекали своєї черги, щоб приземлитися. За кілька миль з кожного боку були інші штабелі літаків, ешелоновані таким же чином, а нижче іще три авіалайнери вже заходили на посадку. Між ними всі коридори вильоту були зайняті. Військовий літак потрібно було якось вивести вниз через ешелони пасажирських рейсів, уникаючи зіткнення. За нормальних умов таке завдання пошарпало б і найміцніші нерви. Й без того важку ситуацію ускладнювала поломка радіоприймача в «КейСі-135», тож голосовий контакт з пілотом Повітряних сил було втрачено.

Кіт Бейкерсфелд натиснув на кнопку свого мікрофона.

— «Брейніфф-вісім-двадцять дев’ять», негайно праворуч, курс нуль-дев’ять-нуль. — У такі моменти, незважаючи на те що напруження сягало апогею, голос мусив залишатися спокійним. Кітів же прозвучав високо, виказуючи його знервованість. Він побачив на собі різкий погляд Вейна Тевіса. Та радіолокаційні позначки на екрані індикатора, що були розташовані незручно близько одна до одної, почали розступатися, коли командир «Брейніффа» підкорився наказу. Інколи, як зараз, авіадиспетчери дякували всім богам, яких тільки знали, за швидке, негайне реагування пілотів авіакомпаній. Ті ж пілоти могли скаржитися, й часто так і траплялося, на несподівані зміни маршруту, які вимагали важких, різких поворотів та стрясали пасажирів на борту. Проте коли диспетчер керування повітряним рухом давав команду «негайно», вони одразу ж підкорялися, а нарікали пізніше.

За якусь хвилину літакові «Брейніфф» знову доведеться повернути, як і суднові «Істерн», що було на тому ж рівні. Та ще перед тим потрібно дати нові маршрути двом літакам «ТВЕ» — один був вище, другий нижче, — а також «Конвейру»[77] компанії «Лейк Сентрал», «Вангарду»[78] компанії «Ейр Канада» та літаку «Свіссейру»[79], який щойно з’явився на екрані. Доки «КейСі-135» не пролетить униз, цим та іншим літакам доведеться дати зиґзаґові маршрути, хоча й на короткі дистанції, оскільки жоден не може опинитися в сусідньому повітряному просторі. Це було чимсь схоже на заплутану гру в шахи, от тільки всі фігури були на різних рівнях та рухалися зі швидкістю кількох сотень миль на годину. Також у цій грі фігури потрібно було піднімати й опускати, хоча вони постійно рухалися вперед, однак жодну не можна посувати до іншої ближче, ніж на три милі[80] по горизонталі чи тисячу футів[81] по вертикалі, й до того ж жодну не можна виводити за межі дошки. І поки все це відбувалося, тисячі пасажирів, які палко бажали, щоб їхня подорож закінчилася, мусили сидіти на своїх кріслах у повітрі — та чекати.

Час від часу, в миті відчуження, Кіт загадувався, як почувається пілот Повітряних сил у такій складній ситуації, долаючи бурю та перенасичений повітряний простір. Мабуть, самотньо. Так само, як самотнім був Кіт; так само, як самотнім було все його життя, навіть коли інші люди фізично перебували поблизу. Пілот мав другого пілота та екіпаж, так само як Кіт мав колег, що зараз сиділи поблизу, на відстані витягнутої руки. Але на таку близькість він не звертав уваги. Таке до уваги не береться, коли ти на самоті у внутрішній кімнаті свого розуму, куди ніхто більше не може проникнути і в якій ти живеш — окремішньо, наодинці — разом із відчуттями, пам’яттю, свідомістю і страхом. Сам-один від моменту народження й аж до смерті. Віднині й на віки вічні, на самоті.

Кіт Бейкерсфелд знав, наскільки самотньою може бути людина.

Він по черзі дав нові маршрути для лайнера «Свіссейру», одному з літаків «ТВЕ», а також «Лейк Сентрал» та «Істерн». Позаду він чув, як Вейн Тевіс знову намагається зв’язатися по рації з «КейСі-135» Повітряних сил. Досі жодної відповіді, окрім позначки сигналу тривоги, що блимала на індикаторі. Позиція позначки демонструвала, що пілот робить усе правильно — чітко виконує інструкції, які йому встигли дати до того, як перестав працювати радіозв’язок. Таким чином він знав, що керування повітряним рухом зможе передбачити його дії. Також знав, що його позицію фіксує наземна радіолокаційна станція, тож був певний, що з його курсу відведуть інші літаки на цій ділянці повітряного руху.