Аеропорт

На противагу верхній частині вежі, в диспетчерському залі вікон не було. Вдень та вночі в аеропорту Лінкольна десять диспетчерів радіолокаційного контролю та старших диспетчерів працювали в постійній напівтемряві, під тьмяним «місячним» світлом. Технічне приладдя — екрани, індикатори радіолокаторів, пульти управління, панелі радіозв’язку — займало всі чотири стіни. Зазвичай диспетчери працювали в самих сорочках, оскільки температура, що взимку, що влітку, трималася на позначці рівно сімдесят[72] градусів — це захищало делікатне електронне обладнання.

У загальній атмосфері в диспетчерському залі панував спокій. Хоча під цією незворушною оболонкою постійно приховувалася нервова напруга. Сьогодні її посилювала буря, і за останні кілька хвилин напруга зросла. Ефект був наче смикати й без того натягнуту пружину.

Джерелом додаткової напруги був сигнал індикатора радіолокатора, який, у свою чергу, запустив миготливе червоне світло й аварійний звуковий сигнал у диспетчерському залі. Звук наразі затих, але чіткий радіолокаційний сигнал зостався. Відомий під назвою «подвійне цвітіння», він розпустився на напівтемному екрані, наче трепетна зелена гвоздика, та вказував на літак у стані лиха. В цьому випадку літаком був «КейСі-135»[73] Повітряних сил США, що перебував високо над аеропортом посеред бурі та потребував щонайшвидшої вимушеної посадки. Кіт Бейкерсфелд саме працював за плоским індикатором, на якому і з’явився аварійний сигнал, і відтоді до нього приєднався старший диспетчер. Тепер вони вдвох повідомляли термінові, швидкі рішення: внутрішнім зв’язком — диспетчерам на сусідніх робочих місцях, та радіозв’язком — іншим літакам.

Керівника польотів поверхом вище негайно повідомили про сигнал лиха. Він, своєю чергою, оголосив надзвичайну ситуацію третьої категорії та попередив про це наземні служби аеропорту.

Плоский індикатор, який наразі став центром уваги, на вигляд був як горизонтальний скляний круг розміром з велосипедну шину, вмонтований у панель стола. Його поверхня була темно-зеленого кольору з діамантово-зеленими цятками світла, які показували всі літаки, що перебувають у повітрі в радіусі сорока п’яти миль[74]. Цятки рухалися вслід за літаками. Біля кожної цятки була невелика пластикова позначка, на якій було вказано код розпізнавання судна. Між собою диспетчери називали позначки «креветковими суднами» та посували їх руками, коли літак рухався і його позиція на екрані змінювалась. Коли на індикаторі з’являлися нові судна, їх оголошували по радіозв’язку й також позначали. Нові радіолокаційні системи не потребували «креветкових суден»; натомість чотиризначні коди — включно з висотою польоту — з’являлися просто на екрані індикатора. Проте новіший метод поки що використовувався не надто широко, до того ж, як і всі нові системи, він мав дефекти, які потрібно усунути.

Сьогодні на екрані була незвично велика кількість літаків, і хтось уже встиг зауважити, що зелені цятки розмножуються, наче плідні мурахи.

Кіт сидів найближче до екрана, згорбившись своїм кволим худим тілом на сірому сталевому кріслі. Він увесь напружився; ноги, зігнуті знизу, затверділи, наче ніжки самого крісла. Він зосередився, обличчя було напруженим та кощавим — маскою, яку він не знімав уже кілька місяців. Зелене світло індикатора моторошно підкреслювало глибокі западини під очима. Усі, хто добре знали Кіта й не бачили його більше року, були б шоковані і його виглядом, і поведінкою. Колись він світився доброзичливою, розслабленою аурою; зараз це все зникло. Кіт був на шість років молодший за свого брата, Мела, проте зараз здавався набагато старшим.

Зміни в Кіті Бейкерсфелді помічали його колеги, деякі працювали зараз на інших позиціях в диспетчерському залі. Вони також знали причину цих змін, причину, яка викликала щире співчуття. Проте вони були практичними чоловіками на серйозній роботі, й саме тому зараз старший диспетчер, Вейн Тевіс, приховано спостерігав за Кітом, відзначаючи ознаки напруження. Тевіс, довготелесий, неквапний техасець, сидів у центрі залу на високому стільці, звідки міг спостерігати через плечі диспетчерів за кількома індикаторами радіолокаторів, що виконували окремі функції. Тевіс особисто оснастив стілець коліщатками й періодично їздив на ньому, наче на коні, проштовхуючись своїми техаськими черевиками ручної роботи туди, де потрібна була його допомога в певний момент.

За попередню годину Вейн Тевіс жодного разу далеко від Кіта не від’їжджав. Справа в тому, що Тевіс був готовий за потреби звільнити Кіта від радіолокаційного спостереження, прийняти рішення, яке, як підказував йому інстинкт, може знадобитися в будь-який час.

Старший диспетчер, попри деяку запальність, був добродушним чоловіком. Він боявся того, що, можливо, доведеться вчинити, й усвідомлював, наскільки серйозними для Кіта можуть бути наслідки. Втім, якщо доведеться, він це зробить. Не відриваючи очей від Кітового індикатора, Тевіс заговорив своєю протяжною вимовою: