Аеропорт

Вітер шмагав по автобусу, поки водій обережно пробирався очищеною зовнішньою межею аеродрому, обабіч якої височіли снігові наноси. Аеропортом вже пройшлася чутка про сьогоднішню ситуацію з фургоном із їжею «Юнайтед Ейр Лайнз», тому всі водії діяли максимально обачно. Коли автобус екіпажу почав наближатися до своєї мети, яскраві вогні терміналу слугували маяком у темряві. Оддалік, на льотному полі, літаки здіймалися в повітря та сідали стабільним потоком.

Автобус зупинився, екіпаж вийшов, кинувшись до найближчих дверей, щоб заховатися від холоднечі. Зараз вони перебували у крилі «Транс Америки» в терміналі, на нижньому поверсі. Виходи на посадку для пасажирів — включно з виходом сорок сім, де саме готували Рейс Два, — були поверхом вище.

Стюардеси відійшли, щоб закінчити свою передпольотну підготовку, а троє пілотів попрямували до офісу міжнародної виробничо-диспетчерської служби «Транс Америки».

Диспетчер, як завжди, підготував папку з детальною інформацією, яка знадобиться льотному екіпажу. Він розклав матеріали на стійці, а троє пілотів уважно вчитувались. За стійкою пів десятка клерків збирали інформацію з усього світу, що стосувалася авіатрас, умов у аеропортах та погоди, яка сьогодні знадобиться іншим міжнародним рейсам «Транс Америки». Подібна кімната виробничо-диспетчерської служби для внутрішніх рейсів розміщувалася далі по коридору.

Саме тоді Енсон Гарріс постукав мундштуком своєї люльки по попередньому звіті щодо навантаження й попросив додаткові дві тисячі фунтів пального для руління. Він кинув погляд на бортінженера, Джордана, який перевіряв графіки споживання пального, а тоді на Демереста. Обоє згідливо закивали, а диспетчери виписали замовлення, яке пізніше передадуть в управління заправленням на місці стоянки. До четвірки приєднався синоптик компанії. То був блідий молодик, який в окулярах без оправи був схожий на вченого; дивлячись на нього, можна було подумати, ніби він сам дуже рідко цікавився погодою надворі.

Демерест спитав:

— Що там сьогодні комп’ютери кажуть, Джоне? Сподіваюся, щось веселіше, ніж тут.

Усе частіше прогнози погоди та плани польотів авіакомпаній готували комп’ютери. «Транс Америка» та інші компанії досі з особистих міркувань тримали людей, які підтримували зв’язок між комп’ютерами й льотними екіпажами, але передбачалося, що люди-синоптики скоро зникнуть.

Синоптик похитав головою та простягнув кілька погодних графіків.

— Боюся, що нічого хорошого, доки не опинитеся над середньоатлантичними штатами[157]. У нас тут скоро розпогодиться, але оскільки ви летите на схід, то доженете те, що нас уже покинуло. Буря простерлася звідси аж до Ньюфаундленду і далі. — Він узяв олівець та показав довгий шлях широкої лінії бурі. — До того ж на вашому шляху аеропорти Детройта і Торонто, які вже закрилися.

Диспетчер переглянув аркуш телетайпа, який один з клерків передав йому. Він втрутився:

— І ще Оттава; у них така сама ситуація.

— Далі, за середньоатлантичними, — продовжив синоптик, — усе наче нормально. Є кілька розкиданих зон збурення в Південній Європі, але, як бачите, на ваших висотах вони вас не потурбують. Над Римом чисто і сонячно, і ця погода триватиме ще кілька днів.

Командир Демерест схилився над мапою Південної Європи.

— А як там у Неаполі?

Синоптик здивувався.

— Але ж ви туди не…

— Не летимо, так, але мені цікаво.

— Така ж зона високого тиску, як і над Римом. Погода буде гарна.

Демерест вишкірився.

Молодий синоптик озвучив цілу доповідь стосовно температур, зон високого й низького тиску, вітрів у верхніх шарах атмосфери. На частину польоту, що буде над Канадою, він порадив дещо північніший курс, ніж зазвичай, щоб уникнути сильних зустрічних вітрів, на які можна натрапити південніше. Пілоти уважно слухали. Чи то комп’ютер, чи людські розрахунки, вибір найкращих висот та маршрутів скидався на шахову гру, де інтелект міг брати гору над природою. Всі пілоти зналися на таких справах; як і синоптики компанії, що більше призвичаїлися до окремих потреб компанії, ніж їхні колеги в Національному погодному бюро.

— Як тільки вам дозволятиме рівень пального, — говорив синоптик «Транс Америки», — я б радив висоту тридцять три тисячі футів[158].

Бортінженер перевірив свої графіки; до того, як H-731-TA зможе піднятися так високо, їм доведеться спалити певну частину важкого пального.

За кілька секунд бортінженер доповів:

— Зможемо піднятися на тридцяти три тисячі десь над Детройтом.

Енсон Гарріс кивнув. Його золота кулькова ручка ширяла над папером, доки він заповнював польотний план, який за кілька хвилин потрібно буде узгодити з авіадиспетчерською службою. А вже служба скаже, чи доступні вказані висоти, і якщо ні, то запропонує інші. Вернон Демерест, який зазвичай сам готував польотний план, пробіг очима папір, коли командир Гарріс закінчив, та підписав його.

Усі приготування для Рейсу Два, здавалося, йшли своїм плином. Незважаючи на бурю, скидалося на те, що «Золота Каравела», гордість «Транс Америки», вилетить вчасно.

Ґвен Мейген зустріла трьох пілотів, коли ті ступили на борт літака. Вона запитала: