Аеропорт

Одночасно з тим, як на борт підвозили їжу й випивку, працівники перевіряли та за потреби поповнювали інші господарські запаси: близько сотні різних речей, починаючи від дитячих підгузків, ковдр, подушок, гігієнічних пакетів та однієї Біблії «Ґідеона»[151] й закінчуючи такими аксесуарами, як «Таця для роздачі напоїв, 8 отворів, к-сть — 5». Усе це було одноразовим. Після польоту авіакомпанії ніколи не проводили інвентаризації. Все, чого не вистачало, без зайвих питань замінювали, і саме тому пасажирів, які виходили з літака й виносили з собою якусь випивку, дуже рідко зупиняли.

Господарські запаси також включали журнали й газети. Зазвичай газети можна почитати на рейсах — за одним винятком. Продовольчий склад «Транс Америки» мав одну інструкцію: якщо перша шпальта газети містить статтю про авіакатастрофу, ця газета на борт не потрапляє, її просто викидають. Більшість авіакомпаній дотримувалися такого ж правила.

Сьогодні на Рейсі Два газет було вдосталь. Головною новиною була погода — наслідки триденної бурі на Середньому Заході.

На борт Рейсу Два почав прибувати багаж, а пасажири вже проходили реєстрацію. Валіза кожного потрапляла у приміщення глибоко під виходом на посадку; вантажники називали його «лев’ячою ямою». Таку назву воно дістало через те (як потай говорили вантажники після кількох чарок), що тільки сміливий або наївний дозволив би валізі, за вміст якої він переживає, туди потрапити. Деякі валізи — як заявили б засмучені власники — потрапляли до «лев’ячої ями», й після цього їх більше ніхто не бачив.

У «ямі» черговий оператор спостерігав, як прибуває кожна валіза. Згідно з биркою місця призначення, він перемикав важіль на панелі, за мить автоматична рука витягувалася, хапала валізу і вкладала її поряд з іншими, що призначалися для одного рейсу. Звідси й надалі бригада з кількох чоловіків передавала всі валізи на відповідні літаки.

Це була бездоганна система — коли вона працювала. На жаль, частенько бувало навпаки.

Обслуговування багажу — як у приватних розмовах визнавали авіакомпанії — було найменш ефективною частиною авіаподорожей. У час, коли людська винахідливість дозволяла відправити капсулу розміром з будинок у відкритий космос, валіза пасажира будь-якої авіакомпанії фактично могла не прибути безпечно до Пайн Блаффа, штат Арканзас, або Міннеаполіса-Сент-Пола, або не в один час із самим пасажиром. Приголомшлива кількість багажу авіакомпаній — як мінімум, одна валіза з сотні — відправлялася в неправильному напрямку, затримувалася або й зовсім губилась. Керівництво скорботно вказувало на багато ймовірностей людської похибки, що існують в обслуговуванні багажу. Експерти з продуктивності періодично перевіряли багажні системи авіакомпаній, і їх періодично вдосконалювали. Однак досі ніхто не придумав безпомилкової системи чи бодай на дещицю близьку до безпомилкової. В результаті всі авіакомпанії набирали персонал у всіх великих терміналах, що мав би шукати загублений багаж. Такі працівники майже ніколи не байдикували.

Досвідчений, обачний мандрівник робив усе можливе, щоби бирки, які працівники аеропорту або вантажники чіпляли на його валізу під час реєстрації, вказували на точне місце призначення. Часто бувало навпаки. Несподівано часто неправильні бирки поспішно клеїли, а згодом їх доводилося заміняти, коли дізнавалися про помилку. Навіть тоді, коли валізи зникали з очей, було відчуття, ніби береш участь у лотереї, і в ту мить мандрівник міг лише молитися, щоб десь колись він знову побачив свій багаж.

Сьогодні в аеропорту Лінкольна — хоча про це ще ніхто не знав — багаж для Рейсу Два вже був неповним. Дві валізи, які мусили відправитися до Рима, наразі завантажували на борт рейсу до Мілуокі.

Авіавантаж зараз стабільним потоком відправлявся на Рейс Два. Як і пошта. Сьогодні було дев’ять тисяч фунтів[152] пошти в кольорових нейлонових мішках, деякі призначені для італійських міст — Мілана, Палермо, Пізи, Неаполя, Рима, а також Ватикану; інші ж для подальшої передачі до віддалених місць, назви яких ніби зійшли зі сторінок Марко Поло… Занзібар, Хартум, Мумбасса, Єрусалим, Афіни, Родос, Колката…