Аеропорт

Вона взяла своє пальто і, вийшовши з «Лейк Мічиґан Інн», щільніше в нього закуталася. Надворі не припинявся снігопад, і крижаний, пронизливий вітер носився відкритим простором Лейкшор та Аутер Драйв. Погода нагадала їй аеропорт. Кілька хвилин тому вона чітко визначилась: все одно поїде туди сьогодні, тільки пізніше; було ще рано — ще навіть не о пів на десяту — і часу залишалося вдосталь на все.

Швейцар покинув укриття входу в готель і торкнувся свого капелюха.

— Таксі, мем?

— Ні, не треба.

За мить загорілися фари автомобіля на паркінгу. Він під’їхав, один раз пробуксувавши на м’якому снігу, тоді наблизився до входу, де стояла Сінді. То було не першої молодості «шевроле». За кермом сидів Дерек.

Швейцар відчинив дверцята, і вона залізла всередину.

Коли дверцята затраснулися, Дерек Іден сказав:

— Вибач, що в машині холодно. Мусив подзвонити в офіс, а тоді ще дещо нам приготувати. Сам дістався сюди тільки-но перед тобою.

Сінді здригнулась та щільніше закуталася в пальто.

— Куди б ми не їхали, сподіваюся, там тепло.

Дерек Іден потягнувся та взяв її долоню. Оскільки та лежала в неї на коліні, він стиснув і його. Сінді лише на мить відчула порух пальців, а тоді він повернув руку на кермо. М’яко промовив:

— Ти зігрієшся. Обіцяю.

7

За сорок п’ять хвилин до зазначеного в розкладі часу відправлення о 22:00 Рейс Два «Транс Америки Ейрлайнз» — «Золота Каравела», під орудою командира Вернона Демереста — був на фінальних стадіях підготовки до свого прямого польоту до Рима завдовжки п’ять тисяч миль[146].

Загальна підготовка до польоту забирала місяці, тижні та дні. Інші, більш нагальні справи вирішувалися протягом останніх двадцяти чотирьох годин.

Маршрутний рейс із будь-якого терміналу був насправді схожий на річку, що витікає в море. На шляху до гирла річку годували притоки, які виникали давно та далеко, а кожна притока на своєму шляху сполучалася з іншими, великими й малими. Зрештою річка біля гирла — це сума всього, що в неї влилося. Якщо це передати авіаційними термінами, то річка перед морем була наче літак за мить перед зльотом.

Літаком для Рейсу Два був «Боїнг-707-320B Інтерконтинентал Джетлайнер», зареєстрований під номером H-731-TA. Ним рухали чотири турбовентиляторні реактивні двигуни фірми «Пратт енд Вітні»[147], які забезпечували крейсерську швидкість шістсот п’ять миль на годину[148]. Радіус дії повітряного судна, за максимальної маси, становив шість тисяч миль[149], або пряму відстань від Ісландії до Гонконгу. Літак вміщав сто дев’яносто дев’ять пасажирів та двадцять п’ять тисяч галонів пального[150] — досить, щоб наповнити чималенький басейн для плавання. Ціна літака для «Транс Америки» склала шість з половиною мільйонів доларів.

Позавчора H-731-TA прилетів з Дюссельдорфа, Німеччина, і за дві години перед прибуттям до аеропорту Лінкольна в нього перегрівся один двигун. З міркувань безпеки командир наказав його заглушити. Ніхто з пасажирів літака не знав, що вони летять на трьох двигунах, замість чотирьох; за потреби літак міг продовжувати рух і на одному. Він навіть не запізнився.

Однак службу техобслуговування «Транс Америки» сповістили по радіозв’язку компанії. Тому бригада механіків уже чекала на землі, і як тільки пасажири й вантаж покинули борт, літак завели в ангар. Навіть під час руху до ангара спеціалісти з діагностики шукали проблему літака, яку вони швидко визначили. Пневмопровід — трубка з іржостійкої сталі, що огинала двигун, — тріснув і зламався в польоті. Двигун негайно зняли і встановили новий. Це відносно просто. Складнішим було те, що протягом кількох хвилин перед тим, як перегрітий двигун вимкнули, дуже гаряче повітря, мабуть, проникло в гондолу двигуна. Це тепло, ймовірно, могло пошкодити сто вісім пар дротів електрообладнання літака.

Ретельний огляд дротів показав, що хоча деякі й нагрілися, очевидно, що жоден не постраждав. Якби щось подібне сталося з автомобілем, автобусом або вантажівкою, транспортний засіб без зволікань би відправили далі на службу. Але авіакомпанії так не ризикували. Було прийнято рішення про те, що всі сто вісім пар дротів потрібно замінити.

Таке завдання вимагало неабияких умінь, а також було ретельною та повільною роботою, оскільки тільки двоє людей одночасно могли працювати в обмеженому просторі гондоли двигуна. Мало того, кожну пару дротів потрібно було ідентифікувати, а тоді старанно приєднати до циліндричних штепселів. Невпинну цілодобову роботу розпланували, бригади електромеханіків змінювали одна одну.

Уся це коштуватиме «Транс Америці Ейрлайнз» не одну тисячу доларів, а також втрату доходу, поки здоровенне повітряне судно без роботи стояло на землі. Але такі витрати приймалися без питань, позаяк усі авіакомпанії гналися за високими стандартами безпеки.