Читаем Аеропорт полностью

Важчий, ніж зазвичай, поштовий вантаж був винагородою для «Транс Америки». Рейс «Брітіш Оверсіз Ейрвейз Корпорейшн»[153], який за розкладом мав відправитися трохи раніше від Рейсу Два «Транс Америки», оголосив про тригодинну затримку. Супервайзер поштового відділу наземного обслуговування, який постійно перевіряв розклади й затримки, терміново наказав перенести пошту з авіалайнера «БОЕК» до «Транс Америки». Британська авіакомпанія від цього не тішилась, оскільки перевезення пошти давало високі прибутки і суперництво за ведення справ з поштовим відділом було запеклим. Усі авіакомпанії мали представників у своїй уніформі в поштових відділах, робота яких полягала в тому, щоб наглядати за потоком пошти й гарантувати, щоб їхня авіакомпанія мала свою «чесну частку» — або й більше — у вихідному обсязі. Керівники поштових відділів інколи мали фаворитів серед працівників авіакомпаній і наглядали за тим, щоб їм велося добре. Та у випадках затримки літака про дружбу забували. У такі моменти діяло непохитне правило: пошта мусить іти найшвидшим маршрутом.

Усередині терміналу, на нижчих поверхах та за кілька сотень футів від «Боїнга-707», який зараз обслуговував Рейс Два, розміщувався Диспетчерський центр «Транс Америки» аеропорту Лінкольна. Центр являв собою галасливе, переповнене приміщення з веремією людей, столів, телефонів, телетайпів, телеавтографів, приватних телевізійних ліній та інформаційних дощок. Його працівники були відповідальні за контроль підготовки Рейсу Два та всіх інших рейсів «Транс Америки». У таких ситуаціях, як сьогодні, коли розклади оберталися суцільним хаосом через бурю, атмосфера тут ставала диявольською, а місце дії нагадувало старий газетний відділ міських новин, як його зображав Голлівуд.

У кутку Диспетчерського центру стояв Пульт контролю навантаження — невидимий для очей під морем паперів стіл, — за яким сидів бородатий чоловік зі складним для вимови прізвищем, Фред Фірмфут. У вільний час Фірмфут займався аматорським абстрактним живописом; нещодавно йому сподобалося бризкати фарбою на полотно, а потім їздити по ньому дитячим триколісним велосипедом. Казали, що на вихідні він бавиться з ЛСД, а також страждає через поганий запах тіла. Останнє постійно дратувало його колег у Диспетчерському центрі — де сьогодні було гаряче й задушливо, попри холодну, жахливу погоду зовні, — і вже не раз Фредові Фірмфуту казали, щоб він частіше приймав ванну.

Проте, як би парадоксально не було, Фірмфут мав гострий математичний розум, а його начальство в унісон присягалося, що колись він був одним із кращих фахівців у цій справі. Наразі він керував навантаженням Рейсу Два.

«Літак, — Фред Фірмфут час від часу пояснював своїм вкрай задовбаним друзям, — це як пташка, як гойдалка, мужик. Якщо не помогти, той літак то туда гойднеться, то туда гойднеться, або всьо нараз; але я, пацан, о, нє, я такого не дозволю».

Хитрість була у правильному розподіленні ваги в літаку, щоб його осьова точка і центр балансування були у заздалегідь визначених місцях; відповідно, літак буде відцентрований та стійко триматиметься в повітрі. Робота Фреда Фірмфута полягала в тому, щоб вирахувати, скільки вантажу й куди потрібно скласти на борту Рейсу Два (та інших рейсів). Жоден мішок із поштою, жодна окрема одиниця багажу нікуди не потрапляла в літак без його згоди. В той же час він так само серйозно переймався тим, щоби втиснути туди якомога більше.

— З Іллінойса до Рима, мужик — жваво оголосив Фред, — довжелезна така макаронина. Нам за це не мармулядою заплатять.

Він працював зі схемами, відомостями, таблицями, арифмометром, останніми повідомленнями, ручною рацією, трьома телефонами — та важкозрозумілим інстинктом.

Супервайзер наземного обслуговування щойно попросив по рації дозволу завантажити ще триста фунтів[154] пошти в передній відсік.

— Пойняв-прийняв, — підтвердив Фред Фірмфут.

Він шурхотів паперами, перевіряючи пасажирські відомості, списки в яких зросли за останні дві години. Авіакомпанії передбачали стандартну вагу пасажирів — сто сімдесят фунтів узимку, на десять фунтів[155] менше влітку. Стандартні дані завжди спрацьовували, за одним винятком: коли летіла якась спортивна команда. Кремезні футболісти посилали всі розрахунки під три чорти, і тоді диспетчери навантаження додавали свої власні, які варіювалися залежно від того, наскільки добре вони знали конкретну команду. Бейсболісти та хокеїсти проблем не становили; вони були не такі масивні, тож потрапляли під стандартні виміри. Сьогодні відомість показувала, що на борту Рейсу Два будуть тільки середньостатистичні пасажири.

— Хай іде пошта, пацан, — відповів Фред Фірмфут у ручну рацію, — але ту труну відсунь у задній відсік; по квитанції з вагою видно, що там ще той жирдос. А ще є запакований генератор з Вестінґгауза. Його посередині; решту вантажу можна навколо розкласти, має поміститися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века