Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Ми ледве запхали торбини в автомобіль. Вмоститись нам з Джорджем на задньому сидінні виявилось іще важче. Локвуд вільно сів біля водія. Таксі рушило сільським путівцем, лякаючи качок на ставку. Я раз по раз опинялася на колінах у Джорджа — хоч як намагалася сидіти рівно. Хлопець насвистував крізь зуби пісеньку, коли ми їхали повз старі сірі берести.

— Я бачу, на вашому автомобілі немає ніякого залізного захисту, — зауважив Локвуд.

— А він і не потрібен, — відповів хлопчина.

— Хіба тут так безпечно? Зовсім немає Гостей?

— Ні. Вони всі в садибі.

Хлопець рвучко завернув, об’їжджаючи яму, й мене знову кинуло Джорджеві на коліна.

Джордж поглянув на мене:

— Якщо тобі зручно, можеш так і сидіти.

— Ні, дякую. Обійдуся.

— Ви про Кумб-Кері-Голл? — питав тим часом хлопця Локвуд. — Гаразд. Нам сьогодні доведеться там заночувати.

— У новому крилі? Чи в старого Берта Старкінса?

— Ні, в самому замку.

Запала мовчанка. Хлопець мовчки відірвав руку від керма, перехрестився, торкнувся маленької іконки на дошці з приладами — і церемонно поглянув на дзеркальце.

— Мені сподобалась ця червона торбина, — промовив він нарешті. — Пасуватиме до моєї футбольної форми. Як ви гадаєте, якщо я приїду вранці до замку, пан Ферфекс віддасть її мені? Чи, може, старий Старкінс?..

— Пробачте, — обірвав його Локвуд. — Уранці вона знадобиться нам самим.

Хлопець кивнув:

— Я просто хотів її подивитись. Усе одно завтра тут проїжджатиму.

Ми заїхали на пагорб. Довкола простелялись холодні, темні поля, між якими подекуди стриміли вічнозелені деревця.

— Ви бували в замку? — запитав Локвуд.

— Я?! Що я, по-вашому, — божевільний?

— То може, щось знаєте про нього? Чи про тамтешніх привидів?

Хлопчина раптово звернув на вузеньку доріжку. В автомобілі все з’їхало ліворуч — разом зі мною. З віконної шибки, моєї голови та Джорджевого обличчя вийшов справжнісінький бутерброд. Кілька секунд я нічого не чула, крім Джорджевого дихання просто над моїм вухом. Чіпляючись за сидіння, він ледве відсунувся від мене. Автомобіль тим часом виїхав через зруйновану браму на довгу пряму дорогу.

—... там гинули й пропадали люди, а їхніх тіл ніколи не знаходили, — розповідав хлопчина. — Тут в околиці всі це знають. Одна смерть за одною — й так буде доти, доки стоїть цей замок. Моя матуся каже, що його слід спалити й засипати сіллю. Та господар, здається, думає інакше — надто вже він захоплений своїми експериментами... Ось ми й приїхали. З вас десять фунтів п’ятдесят пенсів, і ще два фунти за багаж.

— Цікаво, — зауважив Локвуд. — Особливо початок. Дякую.

Ми вийшли на узбіччя стежки, вкритої рінню. Я побачила частину парку, порослу дубами й буками, й краєчок озера — того самого, яке було видно на Ферфексовій фотографії. Усе видавалося здичавілим і занедбаним. Висока некошена трава, берег озера, порослий густою осокою. З іншого боку, за Джорджевим плечем, я помітила блідий стовбур дерева й дві велетенські урни на постаментах, а за ними — сіру кам’яну громаду замку.

Локвуд заклопотано розмовляв з водієм. Я допомагала Джорджеві вивантажувати торбини. Кумб-Кері-Голл немовби розростався вгору і вшир. Повітря було вологе й холодне.

Довгі цегляні димарі стриміли, наче роги, на тлі хмар. Ліва частина замку — саме тут, подумала я, і є оте давнє західне крило — була стара, збудована з грубо тесаного каменю, з цегляною кладкою біля даху та по краях. Незліченні вікна, великі й малі, видніли на різних рівнях і ніби сліпо вирячились у листопадове сіре небо. Потріскані колони підпирали огидний портик над парадними дверима, до яких вели широкі сходи. Біля дальнього кінця крила ріс велетенський ясен. Світле, наче кістяне, гілля тулилося до каменю, мов ноги величезних павуків.

Східна частина, менша, була цегляна, збудована на сучасний лад. Завдяки курйозній забаганці архітектора крила були споруджені трохи під кутом — таким чином, замок ніби оточував нас. Загалом уся споруда мала потворний, гнітючий вигляд — і не сподобалася б мені, навіть якби я не знала про її репутацію.

— Чудово! — весело промовив Локвуд. — Ось наш готель на цю ніч!

Він розмовляв з водієм несподівано довго. Я помітила, що Локвуд дав хлопчині більше грошей, ніж той заправив, — разом з запечатаним брунатним конвертом.

— Відішліть це, будь ласка, — додав він. — Це важливо.

Хлопець кивнув. Таксі з ревінням рушило, здійнявши цілу зливу ріні й залишивши по собі сморід страху, перемішаного з бензином. На парадних сходах будинку тим часом з’явився якийсь літній добродій.

— Що це все значить? — рішуче запитала я.

— Я мав терміново відправити листа, — відповів Локвуд. — Поясню потім.

— Цитьте, — прошепотів Джордж. — Це, напевно, і є «старий Берт Старкінс». І справді старий, еге ж?