Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Сторож виявився древнім дідуганом — тілистим і зморщеним, ніби в ньому не залишилось ані краплі вологи. Пан Ферфекс аж вирував енергією попри свої літа й неміч, а цей чолов’яга радше скидався на ясен біля замку: покручений, потрісканий, але все-таки повний життєвої сили. У нього було скуйовджене попелясто-сиве волосся й вузьке обличчя, геть пооране павутинням зморщок, наче висохла земля в пустелі. Одяг сторожа був старомодний і напрочуд ошатний: довгополий фрак із чорного оксамиту, з рукавів якого визирали бліді, вкриті пігментними плямами, пальці; надзвичайно вузькі смугасті штани й гостроносі, подібні до його власного носа, черевики.

Він зупинився й сумно оглянув нас.

— Ласкаво просимо до Кумб-Кері. Пан Ферфекс чекає на вас, але зараз він нездужає. Він прийме вас трохи пізніше. А тим часом він звелів мені показати вам околиці й замок. — Голос старого шелестів, мов вербове гілля.

— Дякуємо, — відповів Локвуд. — Ви пан Старкінс?

— Так. Я сторожую тут уже п’ятдесят три роки, змолоду. Я дещо знаю про це місце, і мені байдуже, хто що про нього каже.

— Е-е... чудово. Де ми можемо залишити речі?

— Отут. Кому вони потрібні? Мешканці замку не з’являться аж до вечора. Ходімо, я покажу вам садок.

Локвуд підняв руку:

— Пробачте, але це буде трохи задовго. Чи є тут поблизу... якась кімната для відпочинку?

Павутиння зморщок виступило ясніше; очі старого потьмяніли.

— Якщо ви підете до нового крила, там я не зможу вас супроводжувати. Пан Ферфекс хоче сам показати вам кімнати.

— Це терміново.

— Трохи почекайте...

— Тоді просто скажіть мені, як туди пройти.

— Ні! Це неможливо.

— Що ж, тоді мені доведеться притулитись за однією з цих урн...

Старкінс насупився:

— Угору сходами, далі — коридором. Маленька кімнатка ліворуч.

— Дуже дякую вам. Це лише на хвилину. — Локвуд хутко попрямував уперед.

— Якщо йому не терпиться зараз, — промовив старий, — що ж буде вночі, коли світло зникне з Довгої Галереї?

— Е-е... не знаю, — відповіла я. Локвудова поведінка, правду кажучи, спантеличила й мене.

— Гаразд, ходімо без нього, — провадив Старкінс і вирушив до західного крила. — Ця частина Кумб-Кері — найдавніша, вона залишилась від давнього монастиря. Бачите, залишились навіть вікна каплиці, побудованої єретиками з «ордену Святого Івана». То був нечестивий орден! Ці єретики зреклися істинного Закону Божого й поклонялися...

—... темній силі, — пробурмотіла я.

Сторож скоса позирнув на мене:

— Хто кого веде тут — ви мене чи я вас? Однак ви кажете правду. Вони здійснювали гріховні обряди й жертвоприношення... Страшно навіть подумати, що тут коїлось! Чутки хутко ширились, і врешті монастир захопили барони. Сімох найзапекліших єретиків утопили в колодязі. Інших спалили в самому замку. Вони загинули тут у тяжких муках!.. До речі, я приготував вам постіль у кімнаті для гостей на першому поверсі. Там поряд є й сучасна ванна.

— Дякую, — відповіла я.

— А той колодязь досі відкритий? — запитав Джордж.

— Ні. Він досі стоїть у дворі, але багато років тому, коли я був ще хлопцем, його закрили залізним віком і засипали піском.

Ми з Джорджем пильно оглядали будівлю. Я намагалася пригадати, в якому саме вікні стояла ота примарна постать із фотографії пана Ферфекса. Це було вельми непросто. Я виявила кілька придатних для цього вікон — і на першому, й на другому поверсі.

— Як ви гадаєте, чи могло це все розпочатися з ченців? — поцікавилась я. — Здається, що причиною тут саме вони...

— Це вже не моя справа, — відповів Берт Старкінс. — Може, й ченці, а може, й божевільний сер Руфус Кері, що 1328 року побудував на руїнах монастиря цей замок... О, ваш слабий на сечовий міхур приятель повернувся!

Локвуд підскоком наблизився до нас:

— Пробачте. Я щось пропустив?

— Ми почали слухати розповідь про божевільного сера Руфуса Кері, — відповіла я.

Старкінс кивнув:

— Так. Його знали в околицях як Червоного Герцога — через його вогнисто-руде волосся й море пролитої ним крові. Кажуть, що він піддавав своїх ворогів тортурам у комірчині в глибині замку — там, де... — Він завагався. — Ні, при дівчині я далі не розповідатиму.

— Розповідайте, — запевнив Джордж. — Наша Люсі — нівроку міцний горішок. Бачила й не таке.

— Ще б пак, бачила, — усміхнулась я.

Старий крекнув:

— Ну, одне слово, він там улаштовував нічні... забави. А потім виставляв черепи тих дівчат на головних сходах, а в очних ямках запалював свічки. — Старкінсові старечі очі вибалушились зі страху. — Так тривало багато років, аж поки однієї буремної ночі одна його жертва вирвалась на волю — й перерізала серу Руфусу горло краєм іржавих кайданів. Відтоді привид Червоного Герцога блукає коридорами замку, а душі замордованих ним дівчат виють серед цих стін. Здається, ніби кричать самі сходи.

Ми з Локвудом і Джорджем перезирнулися.

— Так і з’явилися Сходи, що кричать? — запитав Локвуд.

Старий стенув плечима:

— Напевно.

— А ви коли-небудь чули цей крик? — підхопила я.

— Ніколи! Ніхто не затягне мене до замку поночі!

— А взагалі хто-небудь чув? Може, хтось із ваших друзів?