Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Вестибюль замку виявився величезною квадратною кімнатою зі склепінчастою дерев’яною стелею й простими вибіленими стінами. Згідно з Джорджевими планами, це мав бути залишок монастиря; і справді, розміри й простота кімнати пасували радше церкві. Угорі, біля перетинів стародавніх балок, видніли крилаті статуї в довгому вбранні: час майже стер їхні обличчя. Стіни були завішані старовинними портретами лордів та леді.

Арки з усіх боків вестибюлю вели до інших кімнат. Навпроти мене була найбільша арка — висока, майже до самісінької стелі, — а за нею...

А за нею починалися сходи — широкі, кам’яні. За багато століть вони витерлись аж до блиску, ставши гладенькими, наче з мармуру. Обабіч сходів височіли кам’яні перила; останні сонячні промені, що пробивалися крізь шибку круглого віконця, фарбували їх у червоний колір.

Поглянувши на сходи, я заклякла. Я дивилась на них — і слухала.

Поряд Джордж тупотів своїми здоровенними товстими ногами. Старкінс кректав і пихкотів, тягнучи першу з наших робочих торбин. Лакеї несли таці з чайними чашками, тістечками й ложечками. З сусідньої кімнати долинув Локвудів сміх.

Інакше кажучи, гомону довкола не бракувало. Однак, прислухавшись, я почула й дещо інше. Тишу. Глибоку тишу замку, яка огортала мене, напливаючи з коридорів та кімнат, із оцих величезних кам’яних сходів, з відкритих дверей і вікон, звідусіль. Цій тиші не було кінця. Замок правив їй лише за браму. Вона була всюди. І вона чекала нас — я це відчувала. Щось важке, мов скеля, височіло над нами, ладне будь-якої миті обвалитись нам на голови.

Джордж нарешті скінчив витирати черевики й вирушив навздогін за лакеями та їхніми тістечками. Старкінс порався з нашим багажем. Усі інші пішли.

Я озирнулася — на стежку, посипану рінню, на парк за моєю спиною. Промені надвечірнього сонця світлими плямами лягали на траву. Дерева вдалині вже поринали в темряву: скоро настане ніч, землю огорне темрява, й моторошна тиша в замку наростатиме...

Страх стиснув моє серце. Я розуміла, що не хочу йти туди. Ще є час повернутися додому.

— Нервуєтесь, панночко? — зауважив Берт Старкінс, тягнучи повз мене нову торбину. — Не соромтеся. Тридцять років тому оте бідолашне дівчатко з «Фіттес» теж боялося. Якщо ви втечете, я на вас не нарікатиму. — Він з гірким співчуттям дивився на мене.

Його старечий голос перервав мої роздуми. Мій параліч минув. Я труснула головою, поволі переступила поріг, перетнула холодний вестибюль і увійшла до Довгої Галереї.

То була гарна кімната неймовірної довжини, з рядом високих вікон. Вона походила, напевно, з тих самих літ, що й вестибюль: такі самі білені стіни, дубова стеля, різьблені статуї в затінку, потемнілі портрети. У великому каміні палав вогонь; удалині на стіні висів вицвілий гобелен. На ньому я розібрала якусь міфологічну сцену: шістьох амурів, трьох пишнотілих напівголих жінок і ведмедя. Біля каміна стояв стіл, на якому лакеї розставляли чайний посуд.

Джордж уже взявся до тістечок, не зводячи водночас очей з гобелена.

— Смакота, — промовив він. — Скуштуй оце, з заварним кремом.

— Ні, не хочу. Мені треба поговорити з Локвудом.

— Скуштуй, скуштуй. Ось і він.

До кімнати увійшли Локвуд із Ферфексом. Локвудове обличчя було спокійне, проте очі палали завзяттям.

— Відчуваєш атмосферу цього замку? — почала я. — Ми...

— Тільки уявіть! — перервав мене Локвуд. — Вони обшукували наші торбини.

Ми з Джорджем витріщились на нього:

— Що?!

— Обшукали, поки ми гуляли тут зі Старкінсом. Ферфекс наказав своїм людям оглянути наші речі. Вони хотіли переконатися, що ми не привезли з собою Грецький Вогонь.

— Це неможливо! — Джордж аж присвиснув.

— Атож! Отак вони дотримують свого слова.

Тим часом Ферфекс біля чайного стола картав лакеїв. Він вимахував рукою й стукав ціпком по підлозі.

— Як ти дізнався про це? — запитала я.

— Він сам сказав мені — після того, як я зателефонував до банку. Просто й щиро. Треба ж, мовляв, захистити стародавню будівлю, надзвичайно дорогі меблі... ну, й таке інше. Та найголовніше, що він натякнув мені: це його будинок — і тут грають за його правилами. Або так, або ніяк.

— Це було зрозуміло від самого початку, — зауважив Джордж. — У тім і річ. Уся ця наша робота — безглузда. Він заборонив нам брати вогонь. Не дав часу на дослідження. І водночас запроторив до будинку, де — за його власними словами — привидів більше, ніж будь-де в цілій Британії...

— Це не тільки слова — підтвердила я. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Я подивилась на приятелів. Локвуд коротко кивнув:

— Відчуваю.

— І ти досі вважаєш, що ми повинні...

— Пане Локвуде! — розлягся галереєю гучний Ферфексів голос. — Ваш чай готовий! Ходіть до столу і розкажіть, як ви плануєте свою роботу на цей вечір.

* * *