Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Він помалу рушив угору, стукаючи ціпком по кам’яних сходинах. Ми мовчки подалися за ним, не звертаючи уваги одне на одного, силкуючись зосередити свої чуття на нашій меті. Я поклала руку на перила, ловлячи своїм розумом сліди потойбічної сили і увесь час прислуховуючись.

Ми проминули вікно — чотири мляві постаті в останніх промінцях надвечірнього сонця — і дісталися другого поверху. Тут темно-вишневий килим і оксамитові червоні шпалери поглинали всі звуки. Повітря заполонила дивна мішанина запахів — від свіжих тропічних квітів до гнилизни. Довгий широкий коридор — як я пам’ятала з Джорджевих планів — вів зі сходу на захід, уздовж усього будинку. Обабіч ішли ряди напівпрочинених дверей: за ними було видно темні старовинні меблі, картини, дзеркала у важких золотих рамах...

Ферфекс, проминаючи всі ці кімнати, прямував уперед — на захід. Нарешті коридор закінчився замкненими дверима.

Господар зупинився. Чи то від довгого підйому сходами, чи від задушливого повітря він помітно захекався.

— За цими дверима, — нарешті промовив він, — те саме місце, про яке я розповідав вам. Червона Кімната.

Замкнені міцні дерев’яні двері нічим не відрізнялись від решти дверей, які ми щойно проминули, — хіба що знаком: грубо видряпаним скісним хрестом на середній дошці. Одна лінія хреста була коротша за другу; видно було, що його видряпали гарячково, з люттю, глибоко продерши дошку.

Ферфекс міцніше сперся ціпком об підлогу:

— Пане Локвуде, зверніть на цю кімнату особливу увагу. Це небезпечне місце, тому двері сюди постійно замкнено. Як я вже казав, у мене є ключ від неї: зараз я передам його вам.

Старий ще довго молов язиком, порпаючись у кишенях. Нарешті він знайшов ключ — маленький, золотий, на темно-червоній стрічці. Локвуд спокійно взяв його.

— Я переконаний, що Джерело тут, — провадив Ферфекс. — А ви вже самі вирішуйте, чи вірити мені, чи ні. Вам не треба заходити сюди негайно — це я залишаю на ваш розсуд. Сподіваюсь, ви вже відчуваєте тут...

Не пам’ятаю, що він там казав іще. Я щосили намагалася приглушити ледь чутний, але наполегливий хор голосів, що несподівано обірвав тишу. Голоси лунали так близько, що це мені аж ніяк не подобалось. Я помітила, як зблідло Локвудове обличчя, а Джордж позеленів так, ніби його занудило, й підняв комір, немовби відчувши холод.

* * *

Унизу, у вестибюлі, телефон нарешті встановили біля вази. Його дріт тягся кудись до бібліотеки. Лакеї вже пішли. На тлі напівтемного прямокутника дверей стояв старий Берт Старкінс.

— Десять хвилин, сер! — вигукнув він.

— Пане Локвуде, вас це влаштовує?— поцікавився Ферфекс.

Локвуд кивнув:

— Цілком. Десяти хвилин нам вистачить.

Ми мовчки працювали під високим вузьким вікном у Довгій Галереї — розбирали наші торбини, діставали знаряддя, підтягали ремені й поправляли руків’я рапір. Кожен з нас мав свій особистий комплект зброї — навіть із певним доповненням, замість каністри з Грецьким Вогнем.

На пояс собі я почепила рапіру, ліхтарик із запасом батарейок, три свічки з коробочкою сірників, п’ять маленьких срібних печаток (усі — різного розміру), три соляні бомби, дві каністри з лавандовою водою, термометр, записник і ручку. До того ж через плече я перекинула ремінь із двома рядами пластмасових посудинок: у кожній був фунт залізних стружок і півфунта солі. Через інше плече були перекинуті міцно скручені шестифутові залізні ланцюги. І, нарешті, в кишені моєї куртки лежав запас їжі— пляшечка енергетичного напою, бутерброди й шоколадка — про всяк випадок. Термос із міцним гарячим чаєм, найдовші ланцюги та найважчі срібні печатки ми поклали до окремої торбини.

На додачу до звичайного вбрання, на мені були теплі рукавички, жилет, леґінси й вовняні шкарпетки. Поки не настав холод, я зібгала свій кашкет і запхала його до кишені. А на моїй шиї досі ховалася срібляста скляночка з кольє.

Мої приятелі вбралися так само; Локвуд також заховав у нагрудну кишеню свої темні окуляри. Знаряддя висіло на нас справжнім тягарем: ми взяли з собою більше заліза, ніж зазвичай, бо від цього по-справжньому залежало наше життя. Якщо ми розійдемось, то кожен з нас може оточити себе залізним колом. У торбинах ще залишались ланцюги завтовшки в два дюйми — для найдужчих Гостей, — проте ми вирішили поки що не діставати їх.

Приготування скінчилися. Сонце за вікном майже зайшло. Червоні язики полум’я в каміні поволі згасали. Темрява повзла Довгою Галереєю, закрадаючись до кожного закутка великих кам’яних сходів. Ну то й що? Так, день скінчився, надходить ніч, і всі Гості в замку прокидаються, але агенція «Локвуд і К°» — напоготові. Ми працюємо разом, і нам нема чого боятися.

* * *

— От і все, — мовив Ферфекс, стоячи разом зі Старкінсом на дверях. — Я повернуся сюди вранці о дев’ятій, щоб вислухати ваш звіт. Чи є ще якісь запитання?