Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Вечеря була чудова, чай — найкращого ґатунку від «Братів Піткін», а тріскотіння вогню в каміні на деякий час розігнало мертвотну тишу. Поки ми їли, Ферфекс сидів збоку, оглядаючи нас своїми чорними очима з важкими повіками, і розповідав про замок. Він описав численні тутешні скарби — середньовічні стелі, колекцію севрської порцеляни, меблі часів королеви Анни, унікальні портрети доби Відродження у вестибюлі й на сходах. Він згадав і про великі льохи з вином, що містились просто в нас під ногами; і про аптекарські городи, які він сподівався найближчим часом відновити; і про затонулі в озері рештки монастирських споруд. Він не згадував лише про мету нашого нинішнього приїзду — доти, доки ми не допили чай. Лише тоді, відпустивши лакеїв, він перейшов до справи.

— Час настає, — розпочав він. — Ще до заходу сонця ми зі Старкінсом покинемо вас. Вам, безперечно, треба підготуватися до нічної роботи, тому скажу коротко. Як я вже розповідав вам, це крило замку найбільше потерпає від привидів. Це ви, напевно, вже відчули самі.

Він помовчав. Локвуд, що тим часом ганяв родзинку довгим пальцем по тарілці, лагідно всміхнувся:

— Ніч обіцяє видатися дуже цікавою, сер.

Ферфекс реготнув:

— Оце так витримка! Гаразд, тепер щодо правил. Коли смеркне, вас замкнуть тут, але парадний вхід залишиться відчиненим — на той випадок, якщо вам знадобиться покинути замок. До того ж на кожному поверсі є залізні двері, що ведуть до моїх кімнат у східному крилі. Їх теж замкнуть, та в разі надзвичайної потреби ви можете гучно постукати, й тоді до вас прийдуть на допомогу. Через активність привидів електрика в західному крилі не працює, але у вестибюлі ми поставимо телефон, що з’єднає вас із вартівнею Старкінса. Усі внутрішні двері в крилі будуть відімкнені, тож можете ходити собі, куди схочете. За одним винятком... — Він поплескав долонею по кишені піджака. — Для цього винятку в мене тут є ключ, і ви скоро його одержите. Є ще якісь запитання?

— Було б добре, сер, якби ви показали нам місця, де привидів найбільше, — спокійно попросив Локвуд. — Якщо ви, звичайно, маєте час...

— Так. Так, авжеж... Старкінсе!— несподівано гучно гаркнув старий; з вестибюлю негайно з’явився сторож, заламуючи кощаві руки. — Візьми Бориса й Карла, нехай вони займуться телефоном. А я тим часом проведу пана Локвуда замком... Він хороший служник, — провадив Ферфекс, коли сторож подався геть, — тільки в біса боягузливий. Надвечір сюди його нічим не заманиш — навіть якщо сонце ще не зайшло. Можливо, тому він і залишився дотепер живий... Що ж, ходімо.

Він провів нас вестибюлем до арки. За нею виявилась квадратна кімната, застелена килимом, з рядами книжкових полиць по стінах; у дальшому її кінці видніли міцні металеві двері. Бридкі сучасні залізні стільці, оббиті шкірою, стояли біля кількох столиків для читання. Одну стіну майже суціль укривала велика колекція фотографій у рямцях — часом кольорових, та здебільшого чорно-білих. На найбільшому знімку, що висів на почесному місці, ми побачили серйозного молодика в камзолі й вузьких штанях, який дивився на запліснявілий череп.

Локвуд зацікавлено поглянув на фотографію:

— Пробачте, сер... Це ви?

Ферфекс кивнув:

— Так, це я. Замолоду я грав Гамлета. Взагалі я переграв багато шекспірівських ролей, але Принц Данський — мій улюбленець. «Бути чи не бути?» — герой на роздоріжжі між життям і смертю... Це бібліотека, де я проводжу більшу частину свого часу, коли приїжджаю сюди. Мої попередники не дуже зналися на книжках, тому я привіз до замку власну книгозбірню. Звідси один крок до моїх кімнату правому крилі, а залізні меблі — виготовлені, до речі, на моїх власних заводах, — відганяють привидів.

— Як на мене, дуже затишна кімната, — зауважив Локвуд.

— Вам не варто тут затримуватись, — мовив Ферфекс, ведучи нас до вестибюлю, де Старкінс саме розміщував на столику, біля мальованої вази, чорний старомодний телефон. — Джерело, безперечно, знаходиться в найстарішій частині замку. Десь у вестибюлі, Довгій Галереї чи, радше за все, нагорі... Агов, обережно! — гукнув він двом лакеям, що тягли телефонний дріт до столика. — Це ваза доби династії Хань! Знаєте, скільки вона коштує!?

Поки Ферфекс картав лакеїв, я подалася вестибюлем в інший бік і прислухалася своїм внутрішнім вухом, проте почула лише власне серце — воно несамовито билось у мовчазному чеканні. Попереду мене височіли великі кам’яні сходи, що вели нагору, в темряву. Перила були оздоблені зображеннями якихось химерних істот із рогами та лускою: кожна з них підтримувала пазурами невеличкий постамент.

— Ти щось чуєш? — пробурмотів Джордж, який вирушив слідом за мною.

— Ні. Схоже, що Джерело чимось накрите або завішене.

— Бачу, що вас зацікавили славетні Сходи, що кричать! — Ферфекс нарешті повернувся до нас. — На отих постаментах, що в пазурах різьблених драконів, Червоний Герцог виставляв черепи вбитих ним дівчат — якщо, звичайно, ці історії кажуть правду. Щоправда, цієї ночі ви самі зможете це виявити. Сподіваюся, що вам — заради вашого ж добра! — не доведеться почути крик цих сходів.